Олексій Михайлович Волков - Лікарня на відлюдді

Ольга, мимоволі здригнувшись. — Осінь щойно починається, а вітер уже листя, напевно, все пообривав...

— А мені навіть подобається, — не погодився Олег.

Він витяг із тумбочки шерстяний плед і, розгорнувши його, накинув подрузі на плечі.

— Дякую, — сказала вона. — А можна, я так?

Ольга влаштувалася з ногами на дивані й тепер змогла вкритися вся.

— Так навіть дуже симпатично, — зауважив він. — Зараз ще чай закипить.

— Класно. Хочу чаю. Що ж доброго у такій погоді?

— Ну, по-перше, — заходився пояснювати Олег, — за такої погоди краще цінується домашній затишок. Зазвичай сядеш отак, увімкнеш телевізор — і, здається, нічого особливого. А коли за вікном негода, й ти не там, а у чотирьох стінах — відразу починаєш розуміти, яке це добро.

— Дійсно, — погодилася вона. — А по-друге?

— А по-друге, якби не цей буревій, ти, напевно, давно би вже пішла додому, а так...

Ольга глянула на годинник, який показував майже дванадцяту.

— Напевно... Як подумаю, що виходити на двір...

— А ти залишайся, — запропонував він, ідучи на кухню.

Олег повернувся з паруючою чашкою, з якої звисала нитка етикетки від чаю. Сівши поруч, він простяг їй чашку.

— Обережно, гарячий.

— Це був жарт — про те, щоб залишатися? — запитала Ольга.

— Ні, звичайно. Я сам як уявлю, що туди треба виходити — лихоманити починає.

— А... — гостя завагалася, добираючи слова, — а що говоритимуть у Тачанові, коли я вийду від тебе завтра зранку? Напевно, такої сенсації днів на два вистачило б...

— Ну... — Олег замислився. — Цього можна уникнути. Ти нікуди не виходь.

— Як так? А на роботу?

— А я тобі лікарняний зроблю. Ти по якій хворобі хочеш? До речі, найзручніший діагноз для «липового» лікарняного — геморой. Там ніхто не перевірить.

Ольга не змогла стриматися і пирхнула у складені долоні.

— Але у цьому випадку знову-таки — що скажуть? — продовжував він.

— Дійсно, краще вже по апендициту...

— По апендициту також не підходить, — продовжував жартувати Олег, — який апендицит без операції? Давай, я тобі напишу якийсь крепітуючий паратеноніт.

— О Господи... А це що таке? — скривилася вона. — Язика можна зламати.

— Це дурничка, — сказав Олег. — Днів за три вилікуємо. А головному скажу, що ти капітально хвора, ходити взагалі не можеш.

— Та ні, не треба... — вона несподівано стала серйозною. — Так говорити не потрібно. Я ще добре пам'ятаю, як це, коли ходити не можеш...

— Пробач, — сказав Олег. — Я щось таке верзу... Пробач, що нагадав тобі.

— Нічого...

Вона сиділа, схиливши голову й обхопивши долонями гарячу чашку, тепер сумна й задумана. Олег зігнувся і, торкаючись її пальців, поцілував у кутик рота.

— Залишайся, гаразд?

— А... ти впевнений, що хочеш цього? — тихо запитала Ольга, продовжуючи дивитися у чашку.

— Що, хіба не схоже?

Вона коротким рухом простягла йому чашку, а коли він повернувся, щоб поставити посуд на столик, обійняла його за шию обома руками. Шерстяний плед повільно сповз із плечей на диван.

***

Хворого на каталці завозили до перев'язочної. Він лежав мовчки, часто дихаючи. Голоюх проліз збоку, зав'язуючи маску. Надя вже розкладала на столику інструменти.

— Ви нікуди не втікайте! — командував Тарас санітаркам. — Стягайте з нього все, мийте ноги...

— Як, тут? — не зрозуміла одна.

— А де ж іще?! Зараз в операційну повеземо! А в нього шкарпетки «стоячі» — аромат на все відділення. Куди з таким в операційну? Бігом мийте!

Каталка стояла поруч із перев'язочним столом, але хворого не перекладали. Сорочку на ньому розстібнули, майку розрізали. На грудях лівіше від лівого соска зяяла невеличка ранка, з якої увесь час підтікала кров.

— За Медвідем поїхали? — запитав Тарас, широко розмальовуючи йодонатом увесь лівий бік грудей хворого.

— Уже поїхали, і за операційною санітаркою також.

До перев'язочної увійшов Щур із фонендоскопом в руках.

— Ножове поранення, — промовив до нього Голоюх, — тесть по п'яні... Сорок хвилин тому.

Наталя, що з'явилася слідом за анестезіологом, уже закручувала навколо руки хворого манжетку апарата.

— У коридорі було дев'яносто на сорок, — сказав Тарас.

— Вісімдесят на тридцять, — промовила Наталя, скінчивши міряти.

— Давай зразу підключичну, — скомандував Щур, — однаково ж оперувати... Ти що робитимеш?

— Дренаж по Бюлау, — відповів Тарас. — І тоді викликаю торакального з обласної. Поїхали! Новокаїн давай.

Медсестра простягла лікарю шприц. З іншого кінця санітарки наполегливо відтирали з ніг хворого чорний бруд. Щур уже тримав у руках довгу голку. Нещасний, якому слід було винуватити у тому, що сталося, виключно власну дурість та спосіб життя, лише час від часу безсило стогнав. Бліде обличчя його вкривалося крапельками холодного поту.

***

Вони цілувалися так, що можна було позаздрити. Просто кожен із них не робив цього дуже давно. Програма на увімкненому каналі скінчилася, тепер телеекран сніжив, періодично блимаючи, вихоплюючи з темряви міцну спину чоловіка, сорочка якого валялася поруч на підлозі. Блузка на жінці була розстібнута. Ольга вже не обіймала його, а просто сиділа, спираючись руками на диван, і дозволяючи робити все, що завгодно.

— Олег...— прошепотіла вона.— Вимкни його... Ну, будь ласка, Олежку...

Звук, що лунав із кута кімнати, був дещо надокучливим, хоча й мелодійним. Саме цей звук примусив Олега поступово відпустити цю гарячу жінку, що дихала дедалі частіше й глибше. Довелося докласти неабияких зусиль, щоб послухати її та зупинитися. Він так і застиг, опустивши голову їй на коліна.

— Що це? Твій телефон? — запитала вона, приходячи до тями.

— Він, рідний, — промовив Олег, повільно встаючи. — Якщо це знову той навіжений, я просто зараз викину його іграшку у вікно...

У темряві він навпомацки відшукав мобільник на поличці, потім відповів:

— Так. Гм-м... — настала пауза. — Зрозуміло. Давай.

Ольга, вже застібнувши блузку, відкинулася на спинку дивану. Підійшовши, Олег сів поруч.

— Чорт забирай... — промовив він. — Схоже, в них там поранення серця. Ото вже — чого тільки нам не вистачало... Зараз машину пришлють.

Вона мовчала.

— Що поробиш... — він поцілував її так само, як уперше — в кутик рота. — Іноді чоловіки у найвідповідальніший момент мусять говорити: «Пробач, люба»...

Ольга не змогла стримати сміх.

— Ну, ти й скажеш...

—