Іван Павлович Багряний - Людина біжить над прірвою

вітер. Вітерець... А цей... А будь же ти Богом і людьми трижди розстопро-про-про-проклятий!!!

І кляв, і кляв.

Максим відчував, що йому ставало все тяжче й тяжче рухатись. Якась злобна сила його не пускала, приковувала, хотіла покласти на землю. І те, що він ніби кричав, кленучи, — то йому тільки так здавалось. Він зовсім і не кричав... Коли б він зміг послухати сам себе збоку, то переконався б раптом, що він не кричав, а тільки бурмотів — хрипко й божевільно.

Потім лють минула й лишився жаль. Жаль видавлював сльози, що відразу ж замерзали на очах. Максим уже ладен був опуститися навколішки й благати той вітер, щоб він перестав, або щоб хоч почекав, якщо вже не може стати знову таким, як був давно-давно колись. Та відчував, що якби опустився тепер, то більше б уже ніколи-ніколи не встав. А вітер однак собі дмухатиме. І ні тобі скирти, ні тобі хати, ні тобі нічогісінько ніде. Степ...

По якомусь часі спереду щось забовваніло в сірій мряці. Ближче. Щось фантастичне посувалося назустріч.

Хата!!?

Людська хата!.. Ось вона! Стоїть над дорогою. Над самісінькою цією степовою дорогою, по якій ішов Максим, уже наполовину обернений у крижину. Обставлена чимсь, забарикадована від вітру, обтикана стовпцями й глицями, замість тину, — хата! Одна-однісінька, без ніяких інших будівель, але то нічого. Для того, щоб урятувати людину, цієї хати було цілком досить. Максим зрадів їй, як рідній матері. Хата!.. І люди в ній. Люди!.. Підходячи, Максим чув, як у хаті щось гомоніло, хоч і було темно — ніде не було видно й натяку на світло.

Максим обійшов хату навколо і здивувався. Далебі, це була хата «без вікон, без дверей» — як у казці. Ні, вона була просто товсто обставлена очеретом, скошеним улітку надзелень і так висушеним. Очерет той був буйний, листатий і височенний. За ним, як за муром, не видно було ні вікон, ні дверей.

Нарешті Максим таки знайшов у заглибині між очеретом двері («Така товста очеретяна кожушина! Тепло, мабуть, там у пій хаті!!.»). Знайшов двері й постукав.

Мовчанка. Бурмотіння всередині раптом урвалось, затихло. Мертва тиша. Тільки вітер шумів в очереті, мов у лузі, гойдаючи буйний лист та «лисиці» вгорі.

Максим постукав дужче.

Мовчання. Мертво. Глухо. Ніби пустка. Тоді Максим знайшов віконечко — теж у заглибині. Постояв якусь мить, вагаючись (може, там справді нікого немає?). Але по деякому часі вухо знову виразно вловило гомін усередині. Є!.. Там є люди!!.

Максим постукав у віконечко, всунувши голову в заглибину, як у пащу. Гомін затих. Мовчанка.

Ще постукав.

Мовчанка.

Настирливо постукав з усієї сили.

— Чаво тібє?!. — озвався нарешті злий жіночий голос. Озвався тією мовою, якою говорять усі чужі колоністи на погранич-чі Слобожанщини, по всіх отих Люджах, Верхолюджах, Пожнях, Верхопожнях...

— Чаво тібє?..

— Люди добрі... — прохрипів Максим, зворушений до глибини душі людським голосом. — Люди добрі!.. Пустіть... погрітися...

— Ну-ну!.. Пррахаді сябє!!.

— Трішечки... Люди добрі...

Мовчанка.

— Перевзутися... Тільки перевзутися ж...

І переступив з ноги на ногу, спіймавши себе на такій брехні. «Перевзутися!» Господи! Він же цілком босий. Так він у житті ще ніколи не брехав. «Перевзутися».

— Люди... А?..

В хаті раптом закричало злобно, люто й глузливо, на два голоси — чоловічий і жіночий:

— їді — іді!!! Чаво там!!. Наші пашлі, і ти, сволоч, іді!!. їді к... матері!!.

Максим відзначив, що той погрозливий чоловічий голос був зовсім молодий і такий же молодий був голос жіночий.

А як перекричали, настала тиша, а в ній — чоловіче хтиве бурмотіння й жіночий лоскітливий смішок. Зливу ж люті закінчив уже якийсь інший старечий жіночий голос понуро:

— Іді, іді, Бог с табой...

Максим зціпив зуби. Його ніби хто нагло вдарив чоботом в обличчя, в самісінькі зуби, вибивши геть оте, витиснене з самісінького серця, «люди добрі». Соломинка надії й віри, за яку так цупко вхопився Максим (люди ж, люди!), непоправно урвалась.

І він відчув, що рятунок утікає геть. Ба, втікає навіть щось більше, ніж саме життя, після отого — «Бог с табой!..»

Серце йому божевільне закипіло, заклекотіло. До корчів. До гістерії.

«Бог с табой...»

Господи! Не заперечуй же сам себе!.. Сірника! Одного лише сірника!!. Спалити! Геть спалити всю цю погань, цих щурів, разом із їхніми іконами й великодніми страстними хрестиками на сволоці, напаленими ще дідами й прадідами цієї мерзоти... Малесенький, чудесний, божественний, справедливий сірник! В ньому більше добра й мудрости, ніж у всьому цьому!..

Його вже била пропасниця, хапали корчі, зводило коліна й щелепи. Так, тремтячи, Максим постояв іще якийсь час. А тоді зайшов з підвітряного, затишного боку й почав помалу оберемками стягати очеретяний лист із стіни... Вони, ті щури, хоч і чують, то не вийдуть. Горітимуть, але не вискочать! Ні... Але Максим не мав сірника і очеретяний лист він стягав не для того. Він настягав його купу на землю, хоч на землі й так було його товсто вже навколо хати, пооббиваного й настеленого вітрами. Але той був з льодом. А Максим же настягав сухого, нагорнув велику купу. А тоді вмостився в тій купі, як у пуховій перині, втиснувся спиною в очеретяну стіну й, скільки міг, підкорчив ноги, згорнув руки. В міру того, як одяг розтавав, Максим збигався все більше й більше в клубочок. Нарешті зіщулився зовсім і закрив очі. Задрімав. Під закритими повіками зацвіли веселки, — все ті ж гарячкові вогні, спектр веселки, й інший, тим спектром обарвлений, світ. Той другий Максимів світ, що буяв і цвів ось уже стільки — весь час відтоді, як він опинився й жив уже за межею можливого.

Холодний вітер, і колюча земля під порепаними, побитими ногами, і тривога, і все геть лишилося десь там... Одійшло... Нема. І люди теж... Нема.

Тіло огорнулось приємним-приємним теплом від самого ж таки тіла. Розливалась приємна втома, від якої паморочилась голова. Так хотілося покласти її комусь на груди чи на плече. Товаришеві... Другові... Братові... Але нікого. Лише пустеля й вогненні віхоли в ній. «Вогненні віхоли? Це все з одного ма-нюнького сірничка! Це добре!..»

Віхоли. А серед них хтось, тріюмфуючи, саркастично проказував знову те саме, що колись уже говорив, і тим самим голосом:

«Що ж сказав Сократ,