Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

багато років цього прагнув, а вона завжди відмовлялася. — Він вимовив ці слова з похмурою остаточністю інквізитора, який проголошує аутодафе.

— Он як! — сказав Мелорз. — Значить, ви зробите це тільки за цієї умови?

— Саме так! Я зроблю це тільки за цієї умови.

Художник намагався вкласти в свої слова максимальну зневагу до цього чоловіка.

— Краще запросити ще й мене позувати, — сказав Мелорз. — Краще зробити груповий портрет — Вулкан і Венера в тенетах мистецтва. Колись я працював ковалем, до того як став лісником.

— Дякую, — сказав художник. — Гадаю, Вулкан — не та постать, яка мене цікавить.

— Навіть якщо його обернути в труби й причепурити?

Відповіді не було. Художник надто розгнівався для слів.

Це була сумна зустріч, в якій художник надалі іґнорував присутність цього чоловіка і говорив дуже коротко, так ніби тільки для жінок витягав слова з глибини своєї похмурої пихи.

— Він тобі не сподобався, але насправді він кращий, ніж здається. Він добрий, — пояснювала Коні, коли вони пішли.

— Мале чорне щеня з гофрованою психікою, — сказав Мелорз.

— Так, сьогодні він не був чемним.

— І ти підеш йому позувати?

— О, більше я не буду заперечувати. Він мене не займе. І я на все готова, аби тільки прокласти шлях до нашого з тобою спільного життя.

— Але ж він тільки обгидить тебе на полотні.

— Мені байдуже. Він буде малювати тільки власні почуття до мене, і я не заперечую. Я не дозволю йому доторкнутися до мене, нізащо не дозволю. Та якщо йому здається, що він може чогось домогтися своїм художнім совиним поглядом, хай дивиться. Може робити з мене скільки завгодно порожніх труб і гофрованих площин. Це його справа. Він зненавидів тебе за твої слова, що його закручене в труби мистецтво — сентиментальне й самовдоволене. Але, звичайно, це правда.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

«Дорогий Кліфорде, боюся, трапилося те, що ти передбачав. Я справді закохалася в іншого мужчину і сподіваюся, що ти даси мені розлучення. Тепер я живу з Данкеном у його квартирі. Я говорила тобі, що він був з нами у Венеції. Я жахливо переживаю за тебе, але, прошу, сприйми це спокійно. Ти насправді більше мене не потребуєш, і я не зможу повернутися назад у Реґбі. Мені страшенно шкода. Але спробуй пробачити мені, дати мені розлучення і знайти собі когось кращого. Насправді я не та людина, яка тобі пасує, мабуть, я надто нетерпляча й егоїстична. Я не можу вернутися до тебе й жити з тобою знову. І мені так безмежно шкода тебе. Але якщо ти зумієш стримати свої емоції, то переконаєшся, що не дуже проти цього заперечуєш. Я тобі не так уже й подобаюся. Тому пробач мені і позбудься мене».

Отримавши цього листа, внутрішньо Кліфорд не здивувався. Внутрішньо він уже давно знав, що вона його покине. Та він категорично відмовлявся визнати цей факт відкрито. Тому, коли це відкрилося, він зазнав якнайжахливішого удару й опинився в шоковому стані. Адже досі йому щастило переконати себе, що небо їхніх стосунків безхмарне.

От такими ми є. Силою волі відсікаємо від нашої свідомості внутрішні інтуїтивні знання. Тим самим ми тримаємо себе в стані страху, остороги, і це робить удар удесятеро важчим, коли він таки падає на нас.

Кліфорд поводився, наче істерична дитина. Він жахливо налякав місіс Болтон, сидів у ліжку страшний, з безтямним виглядом.

— Сер Кліфорд, що трапилося?

Жодної відповіді! Вона злякалася: може, це удар. Поспішила до нього, помацала обличчя, пульс.

— Болить? Прошу, постарайтеся сказати мені, де болить. Прошу, скажіть!

Жодної відповіді!

— О Боже! О Боже! Я зателефоную до Шефілда доктору Карінґтону, і зараз негайно приїде доктор Лекі.

Вона вже йшла до дверей, коли він сказав глухо:

— Ні!

Вона зупинилася і вилупилася на нього. Його обличчя пожовкло, отупіло — зовсім лице ідіота.

— Ви хочете сказати, що не треба викликати лікаря?

— Так! Він не потрібний, — почувся могильний голос.

— Але ж, сер Кліфорд, ви — хворі, і я не смію брати на себе відповідальність. Я мушу послати по доктора, інакше скажуть — винна я.

Пауза, тоді знову глухий голос:

— Я не хворий. Моя дружина не вернеться. — Так ніби говорив привид.

— Не вернеться? Ви маєте на увазі її світлість? — Місіс Болтон підступила ближче до ніжка. — О, не вірте. Можете не сумніватися, її світлість повернеться.

Привид на ліжку не змінив свого виразу, але посунув до неї листа.

— Прочитайте! — сказав могильний голос.

— Якщо це лист від її світлості, я певна, її світлості не хотілося б, щоб я читала її листа до вас, сер Кліфорд. Якщо хочете, скажіть мені, що вона пише.

— Прочитайте! — повторив голос.

— Ну, якщо я мушу, то тільки з вашого наказу, сер Кліфорд, — сказала вона.

І вона прочитала лист.

— Ну, я дивуюся її світлості, — сказала вона. — Вона так щиро обіцяла повернутися.

Здається, на обличчі в ліжку вираз дикого, але непорушного розпачу поглибився. Місіс Болтон глянула на нього й занепокоїлася. Вона знала, чого слід боятися — чоловічої істерії. Доглядаючи солдатів, вона набралася деяких знань про цю дуже неприємну хворобу.

Її трохи роздратував сер Кліфорд. Будь-який чоловік, якщо він при своєму розумі, мав би здогадатися, що його дружина закохана в когось іншого і збирається його кинути. Вона навіть була впевнена, що сер Кліфорд внутрішньо цілком це усвідомлював, хоча не бажав собі в цьому признатися. Якби він визнав це і приготував себе до цього, або якби визнав це й активно боровся з дружиною, щоб попередити такий фінал, тоді б це було по-чоловічому. Але ж ні! Він знав, однак весь час намагався вмовити себе, що це не так. Він відчував, як чорт крутить хвостом, а прикидався, ніби йому всміхаються ангели. Цей стан лицемірства викликав тепер кризу лицемірства, розлад, який був формою божевілля. «Так вийшло, — думала вона потай з неприязню до нього, — тому що він завжди думає про себе. Він так заглиблений у своє власне безсмертне єство, що коли його спостигне справжній удар, він буде наче мумія, замотана в свої бандажі. Глянь на нього!»

Істерія річ небезпечна, а вона була медична сестра: її обов'язок вимагав припинити істерію. Всяка спроба пробудити його чоловічу сутність і гордість тільки пошкодила б йому, тому що його чоловіча сутність умерла тимчасово, якщо не остаточно. Він тільки звиватиметься дедалі млявіше, немов хробак, і схибнеться ще дужче.

Зоставалось одне — примусити його шкодувати себе. Як дама у вірші Тенісона, він мав плакати, інакше — смерть[43].

Тому місіс Болтон