Стефані Маєр - Сутінки

— Ні, я так не думаю. Принаймні, я попросила його не робити цього.

— І що він тобі відповів?

— Не знаю. — (Як на подив легко вести бесіду з цим вишуканим мисливцем). — Я залишила йому листа.

— Як романтично — останній лист. Як гадаєш, він вшанує твою останню волю? — голос став твердішим, натяк на сарказм ледь спотворив увічливий тон.

— Сподіваюся, так.

— М-м-м. Що ж, наші сподівання не збігаються. Бачиш, все пройшло занадто легко, швидко. Якщо говорити начистоту, я розчарований. Я очікував на набагато складніше завдання. А врешті-решт мені знадобилося лише трохи везіння.

Я мовчки чекала.

— Коли Вікторії не вдалося підібратися до твого батька, я наказав їй більше довідатися про тебе. Немає сенсу гасати по планеті, вистежуючи тебе, коли я можу чекати в зручних умовах у обраному мною місці. Тому після розмови з Вікторією я вирішив поїхати у Фенікс — завітати в гості до твоєї матері. Я чув, як ти казала, що збираєшся додому. Спершу я й не мріяв, що ти справді туди поїдеш. Та потім мені стало цікаво. Люди — передбачувані створіння, вони люблять знайомі, безпечні місця. Хіба не ідеальна хитрість — вирушити в останнє місце, де варто переховуватися, туди, де сказала, що будеш?

Звісно, я не знав напевно, було тільки передчуття. Зазвичай я по-особливому відчуваю жертву, на яку полюю, називай це шостим чуттям, якщо хочеш. Прийшовши у будинок твоєї матері, я прослухав повідомлення, але не знав точно, звідки ти телефонувала. Дуже корисно було отримати твій номер, та враховуючи все, відоме мені, ти могла бути хоч в Антарктиці, а гра не спрацює, якщо тебе не буде поблизу.

А тоді твій хлопець сів на літак до Фенікса. Природно, що Вікторія спостерігала за ними для мене; у грі з такою великою кількістю гравців я не міг працювати на самоті. Отже, підтвердилися мої сподівання, що ти все-таки перебуваєш тут. Я приготувався; на той час я вже переглянув чарівне домашнє відео. Далі залишалося тільки поблефувати на совість.

Знаєш, усе пройшло легко, навіть легше, ніж зазвичай. Тому, як бачиш, я сподіваюся, що ти помиляєшся щодо свого хлопця. Едварда, правильно?…

Я не відповіла. Бравада добігала кінця. Я відчувала, що скоро його зловтіха дійде до логічного завершення. Так чи інак, вона призначалася не для мене. Велике діло перемогти мене, слабку людину!

— Ти не будеш проти, ну, не дуже проти, якщо і я залишу невеличкий лист для твого Едварда?

Він зробив крок назад і торкнувся цифрової відеокамери завбільшки з долоню, що лежала згори на стереосистемі. Маленька червона лампочка вказувала, що камера вже працює. Джемс покрутив щось, збільшив кадр. Я нажахано витріщилася на нього.

— Мені шкода, та не думаю, що Едвард зможе опиратися бажанню піти по моєму сліду потому, як перегляне це. Я хочу, щоб він не проґавив ані найменшої деталі. Все це для нього, певна річ. Ти просто людина, котрій не пощастило опинитися у не тому місці у не той час і, безперечно, мушу зазначити, у не тій компанії.

Він, посміхаючись, зробив крок назустріч.

— Перш ніж ми почнемо…

Я відчула, як від його слів усередині заворушилася відраза. Такого я не передбачила.

— Я тільки хочу дещо пояснити, так, загалом. Відповіді ввесь час були в Едварда під носом, я боявся, що він побачить їх і зіпсує розвагу. Так сталося одного разу, дуже-дуже давно. Одного-єдиного разу, коли жертві вдалося врятуватися від мене.

Бачиш, той вурдалак, який по-дурному був закоханий у мою маленьку жертву, зробив вибір, для якого твій Едвард виявився заслабким. Коли старий дізнався, що я полюю на його маленьку подружку, він викрав її з божевільні, де працював — я ніколи не зрозумію одержимості, яку деякі вампіри відчувають до людей, — й убезпечив, відібравши людське життя. Вона, напевно, навіть не помітила болю, бідне маленьке створіння. Вона занадто довго простирчала у чорній дірі палати. На сто років раніше її б спалили на вогнищі за видіння. У двадцятих роках двадцятого століття на неї чекала божевільня та шокова терапія. Коли маленька провидиця розплющила очі, сильна новою молодістю, їй здалося, що вона вперше бачить сонце. Старий зробив її могутнім вампіром, у мене не було причин переслідувати її далі, — він зітхнув. — Я помстився, знищивши старого.

— Аліса, — приголомшено видихнула я.

— Так, твоя маленька подружка. Я здивувався, побачивши її на галявині. Тому, гадаю, клан повинен знайти певну розраду в цій історії. Я отримав тебе, у них є вона. Жертва, що врятувалася від мене, — власне, це досить почесно.

А пахла вона як смачно! Досі шкодую, що не скуштував її… вона пахла навіть краще за тебе. Вибач, я не хотів тебе образити. У тебе дуже приємний запах. Квітковий…

Він зробив іще один крок до мене, доки не опинився всього за кілька сантиметрів. Узяв пасмо волосся, обережно вдихнув аромат. Ніжно повернув локон на місце, пригладивши його, і я відчула на шиї холодні пальці. Рука поповзла вище, щоб вдарити великим пальцем по щоці. На обличчі мисливця була написана цікавість. Я понад усе хотіла втекти, але наче закам’яніла. Не могла відхилитися бодай на міліметр.

— Ні, — пробурмотів він сам до себе, опускаючи руку, — не розумію, — зітхнув він. — Гадаю, нам треба рухатися далі. Потім я зателефоную твоїм друзям, скажу, де тебе знайти, і залишу своє маленьке повідомлення.

Тепер мене точно нудить. Скоро буде боляче, я бачу це у Джеймсових очах. Для нього не достатньо перемогти, напитися й піти собі. Не буде швидкого кінця, на який я розраховувала. Коліна затремтіти, я боялася, що от-от упаду.

Мисливець відійшов назад, почав невимушено кружляти навколо мене, наче намагаючись знайти найкращий ракурс для споглядання статуї в музеї. Коли він нарешті вирішив, звідки почати, його обличчя не втратило відкритого дружнього виразу.

Він різко гойднувся вперед, я впізнала нахил, приємна посмішка повільно розтягувалася, росла, доки не перетворилася з посмішки на демонстрацію кривих як шаблі блискучих зубів.

Я нічого не могла з собою зробити — я спробувала втекти. Хоча я знала, що це марно, хоча ноги підкошувалися, та паніка заволоділа мною, і я щодуху пришпарила до аварійного виходу.

Джеймс блискавично опинився переді мною. Я не бачила, скористався він рукою чи ногою, так швидко все відбулося. Нищівний удар прийшовся по грудній клітці — я відчула, що падаю на спину, почула тріск, голова вдарилася об дзеркало. Скло тріснуло, скалки бризнули навсібіч, розсипалися на підлозі довкола мене.

Я була в шоковому