Петро Йосипович Панч - Без козиря

тепер на солдата глянуло роздратоване, з чорними губами й наллятими кров'ю очима обличчя. Солдат насупив брови, і їх погляди, мов мечі, перехрестилися над поручиковим тілом. Першим відвів очі Забачта і крізь зуби процідив:

— Наволоч! На пункт! — і цьвохнув стеком по халяві.

Підійшов ще один піхотинець. Із двох рушниць зробили ноші й поклали на них важке й безвольне тіло Туманова.

До самого лісу Забачта, втягши голову в плечі, ішов позаду й нервово кусав собі чорні від сажі губи. Він мовчав, але коли серед дороги Туманов раптом застогнав, Забачта все з тим же роздратованим виглядом зупинив носіїв і, нахилившись до раненого, проговорив:

— Туманов, Володя, ти що ж це?

У відповідь почувся лише стогін.

— Вони знепритомніли, — сказав Свир. — Дуже багацько крові стратили.

У лісі їх нагнав Цацоха. Він біг з довгим батогом у руках і цьвохкав ним, як пастух на пасовиську.

— Ось наші провода! — ще здалека крикнув він і знову стьобнув у повітрі батогом.

Уздрівши Туманова на руках, Цацоха здивовано закліпав очима:

— Наш поручик, на смерть? От здорово! — Помовчавши з хвилину, він знову стрепенувся і вже завзято додав: — А я оце теж дав одному духу. Більше, мабуть, не буде плести з нашого телефону батогів.

— Хто? — насупивши брови, запитав Свир.

— Той самий, що ти казав… Пастух, а може, тільки для блізіру коровка, а він той, як ти казав? Я до нього, а він тікать, ну раз таки стукнув…

Десь близько одна по одній чавкнули гармати, і через голови, благословляючи новий день війни, просвистіли на Обринчів ліс перші снаряди.

Поручик Туманов смикнувся, застогнав, потім враз розплющив широко очі й хутко заговорив:

— Тріснула… тріснула… Ворушаться!.. Скоріше, вилазять… Тікають… Вогонь!.. Тридцять один, два… Забачта!..

Капітан Забачта, що в лісі знову випростався, уже сухо спитав:

— Що тобі, Туманов?

Але поручикові очі дивилися просто в блакитне небо, а він похапливо говорив далі:

— Я знаю, інгредієнт… четвертої степені з мечами і бантом… Мамо, ой мамо, ой, боляче… Вогонь!..

Свир перезирнувся з піхотним солдатом і, клацнувши на зубах зелену галузку, шпурнув її на землю. А очі Туманова знову заплющились, і замість слів уже виривався тільки тихий стогін.

Тим часом сонце продерлося крізь зелене шатро і, пустуючи, заплуталося в рудому волоссі його неголеного обличчя, від чого стала примітною на круглому підборідді під волосом маленька ямочка. В ній нервово бігала тінь і робила його обличчя подібним до обличчя переляканої дитини.

Забачта все ще навколішках стояв біля Туманова. Від останніх його слів очі йому затуманилися. Він зірвався на ноги і, кусаючи чорні губи, широким кроком пішов до перев'язочного пункту, що вже білів наметами між деревами.

Під ногами по траві, мов світлячки, бігали сонячні зайчики, а вгорі, над головою, будячи юний день, співали свою стальну пісню артилерійські снаряди.

Харків, 1926

ГОЛУБІ ЕШЕЛОНИ

Повість

1

Військо Директорії, гнане Червоною армією, відступало на захід. На станцію Знам'янку поранені прибували вже просто з бою, а станція все ще була забита ешелонами з амуніцією і людьми.

Від страху бути захопленими серед козаків почала зростати тривога. А до всього того по вагонах поповзла ще чутка, що курінний отаман хотів зрадити і його вже заарештував начальник штабу, а ще через якусь годину казали навпаки — зрадити хотів начальник штабу, і його заарештував курінний.

Тривогу посилила стрілянина, яка почалася за станцією і хутко перекинулась між ешелони. Хто стріляє і чому, не можна було допитатися. Єдине, про що говорили з певністю, це що отаман Григор'єв, який не визнавав над собою ніякої влади, наступає зі своїми головорізами на Знам'янку з півдня.

Чутку про Григор'єва приніс на станцію розхристаний козак із загону «Запорозька Січ», що на нього натрапив Григор'єв.

Січовий отаман Божко воював, гостро додержуючись стародавніх звичаїв запорозьких, і тому, коли в «Січі» знявся галас, що якийсь ворог наступає, отаман Божко, задравши голову так, ніби від цього йому стало все видно навкруги, запитав:

— А звідкіля?

— З ногайських степів, батьку отамане, — відказали йому. — Куди накажеш телефон волокти?

Божко с сановитістю, гідною самого гетьмана, закопилив губу й сказав:

— Спрашуєш! На чортового батька здалися мені ваші телефони? Запорожці ніколи їх не знали, а самих турків побивали. Ось мій телефон! — і затряс булавою, пограбованою в музеї.

Заткнувши її за червоний пояс, він подерся на занесену снігом клуню.

— Оце по-запорозькому буде. Де той ворог?

— Батьку отамане, — кричать йому знизу, — григор'євці вже он на тому кутку.

— А чому ж я не бачу їх, басурманів?

— Вони вже ось на вулиці!

— Уже! Дивись, кляті яничари, і розійтися не дали. Гукай на хлопців, щоб мені на Бендери скакали!

Розхристаний козак не знайшов шляху на Бендери, а зчинив паніку на станції Знам'янці, де вже заходила морозяна ніч.

Єдиний тепер шлях, по якому можна було ще відступати, залишився на захід.

Але за хвилину вже й ця можливість повисла на волоску: стало відомо, що в містечку Смілі Одеський полк оголосив себе червоним і вже рушив, щоб перетяти блакитним залізницю.

Після цього стрілянина знялась уже на всій території станції, і темні ешелони заворушились, заповзали, мов клубок порушеної черви.

Двоє козаків із артилерійського дивізіону з розгону скочили на паровоз, стрельнули під кожним вухом машиністові, і ешелон із гарматами, чмихаючи димом, теж зірвався й поповз на захід.

В останню хвилину до класного вагона підійшла молода пані в білій пуховій шапочці, з двома чемоданами в руках і розгублено озирнулась навколо. Кароокий козак у ватянці допоміг вкинути її чемодан в тамбур, а сам уже на ходу вскочив у теплушку.

Вгинаючись під вагою ящиків, кілька захеканих козаків намагалися нагнати ешелон, а за ними, спотикаючись об рейки, біг одягнений у бекешу старшина.

На поручнях класного вагона гроном висіли козаки і вигуками та свистом заохочували піший хвіст:

— Ну, ну, піддай пару, хлопці, піддай…

— Наші сіли. Маладці!

— А бекеша ще чухрає!

— Ляпнув!

Дама з чемоданами устигла вже побувати у вагоні і вийшла в тамбур ще більш збентежена. В руці вона тримала залізничний квиток.

— Панове, пропустіть, — заволала вона до козаків, які забили прохід. — Бога ради, я не на той потяг сіла. Боже, ніч уже… Скиньте чемодани!

— А то, може, ваш чоловік чухрав навздогінки? Шустрий! — іронізували козаки, не зрушуючи з місця.

Дама нічого не відказала і намагалася протиснутися до виходу:

— Пропустіть, прошу вас… Я ще зіскочу…

Із дверей вагона вийшов ставний командир у полушубку й сивій шапці і застережливо простяг руку.

— Уб'єтесь!