Жюль Верн - 20 000 льє під водою

завмер на місці, підкорившись волі свого гвинта і положенню похилих площин, ми навели об'єктив фотоапарата на пейзаж океанського дна, який видався нам найбільш мальовничим, і вже за декілька секунд отримали якісний негатив.

Я зберіг цей знімок. На ньому видно первозданні скелі, які не знають тепла і світла сонця, гранітний фундамент кори земної кулі, глибокі печери у кам'яному масиві, — прекрасний чіткий малюнок гірських вершин, немовби виконаний пензлем фламандського живописця. А на задньому плані неймовірний пейзаж довершувала хвилеподібна лінія гір. Я не зумію достойно описати цей ансамбль чорних, немов відполірованих скель, без зеленавих відтінків від мохів, без жодної кольорової плями! Мене просто зачарував вигляд скель, які гордо упиралися своїми підніжжями у піщане дно, залите електричним світлом!

Я стояв і милувався строгим пейзажем, а капітан Немо, зробивши знімок, промовив:

— На жаль, нам треба підніматися, пане професоре! Не варто зловживати нашими можливостями і занадто довго піддавати корпус «Наутилуса» такому сильному тиску.

— Так, треба підніматися! — відповів я, все ще перебуваючи під враженням від побаченого.

— Тримайтеся міцніше!

Не встиг я задуматися над змістом застереження капітана, як мене збило з ніг. Це за наказом капітана зупинили гвинт і одночасно виставили у прямовисне положення рулі глибини: «Наутилус» злетів уверх, як повітряна куля, розсікаючи товщу вод з глухим свистом. Наше судно подолало чотири льє (відстань між дном і поверхнею океану у цій точці) за чотири хвилини. «Наутилус» виринув із води, немов летюча рибка, і знову опустився на океанські води, випустивши над собою рясний фонтан бризок, немов гігантський кит!

Розділ дванадцятий

Кашалоти проти китів

У ніч з 13 на 14 березня «Наутилус» знову взяв курс на південь. Я думав, що на широті мису Горн, обігнувши його, судно ввійде у води Тихого океану і це буде завершенням нашого навколосвітнього підводного плавання. Але ми пливли у напрямку Австралії. Куди саме, я не знав. Невже до Південного полюса? Але ж це якесь безглуздя! Щодалі, то все більше я розумів позицію Неда Ленда, який просто не вірив, що капітан коли-небудь з власної волі відпустить нас. Що у нього на умі, у цього незбагненного командира? Останнім часом канадець замкнувся в собі, перестав ділитися зі мною своїми планами. Я навіть сумнівався, що він ділився ними з Конселем. Гарпунер став більш стриманим і мовчазним. Йому було важко перебувати у цьому полоні. Я відчував, як із кожним днем наростає його роздратування. При зустрічі з капітаном Немо його очі спалахували недобрим вогнем. Знаючи канадця, від нього у такому настрої можна було очікувати чого завгодно.

Того дня, 14 березня, Консель і Нед Ленд зайшли до мене у каюту на світанку.

Я спросоння не дуже ввічливо поцікавився, чому їм не спиться.

— Я хочу вас про щось запитати, — промовив канадець.

— Будь ласка, Неде.

— Як ви гадаєте, чи багато людей на борту «Наутилуса»?

— Навіть не знаю, друже.

— Мені здається, — продовжував Нед Ленд, — для керування таким судном, як «Наутилус», не потрібно великого екіпажу.

— Ви маєте рацію, — відповів я, — для керування судном, оснащеним електричними навігаційними приладами, достатньо буде й десяти осіб.

— Тоді чому їх тут більше? — поставив канадець логічне запитання.

— Чому? — перепитав я і пильно подивився на Неда Ленда.

Неважко було здогадатися, на що натякає канадець.

— Ну, тому, — спробував відповісти я, — якщо я, звичайно, не помиляюся… тому що «Наутилус» для капітана Немо — не самоціль, тобто не просто надсучасний корабель! Це підводне судно слугує пристанищем для тих, хто, як і сам командир судна, порвав із землею.

— Все може бути, — погодився Консель. — Але ж «Наутилус» не безрозмірний, у ньому може поміститися обмежена кількість людей! Можливо, пан професор визначить, яку максимальну кількість людей вміщує це судно?

— Але як, Конселю? Як можна визначити максимальну кількість людей на судні?

— Шляхом простих підрахунків, — сказав Консель. — Пану професору відома водотоннажність судна, і кубатура корисного повітря. Знаючи, скільки кисню потрібно для нормального дихання однієї людини, і врахувавши той факт, що «Наутилус» через кожні двадцять чотири години поновлює…

Я зрозумів хід його думок.

— Вирахувати за цими показниками те, що нас цікавить, неважко, проте не ручаюся за точність таких підрахунків — відповів я.

— Це не важливо! — промовив Нед Ленд. — Вирахуйте хоча б приблизно.

— Гаразд, — відповів я. — Кожна людина використовує за годину таку кількість кисню, яка міститься у ста літрах повітря, тобто за добу вона використовує стільки кисню, скільки є у двох тисячах чотирьохста літрах. Залишається лише визначити, скільки літрів повітря вміщує судно.

— Правильно! — сказав Консель.

— І оскільки водотоннажність «Наутилуса» становить півтори тисячі тонн, а у кожній тонні — тисяча літрів повітря, то «Наутилус» вміщує півтора мільйони літрів повітря. Якщо цю цифру поділити на дві тисячі чотириста…

Я взяв аркуш і олівець.

— …то маємо шістсот двадцять п'ять. Іншими словами, «Наутилус» містить таку кількість повітря, якої достатньо, щоб шістсот двадцять п'ять людей дихали вільно упродовж двадцяти чотирьох годин.

— Шістсот двадцять п'ять, — повільно повторив Нед Ленд.

— Проте я вас запевняю, — зауважив я, — що ми утрьох, матроси і офіцери, разом узяті, — це навіть не десята частина цієї кількості.

— Хай навіть і так, — сказав Консель, — а все ж забагато для трьох людей.

— Тож, бідолашний мій Неде, можу порадити вам лише одне: запастися терпінням, — промовив я.

— І не лише терпінням, — слушно зауважив Консель, — а й покірністю.

Консель підібрав влучне слово. Але воно ніяк не пасувало до характеру нашого конфліктного свободолюбного друга.

— Не може ж такого бути, — додав Консель, — щоб капітан Немо увесь час прямував на південь. Коли-небудь він буде змушений зупинитися! Побачить, що попереду поля льоду, то й повернеться у моря більш привітні і цивілізовані! Тоді-то, Неде, ми знову спробуємо дати драла звідси.

Консель завершив своє звернення до канадця і далі говорив до мене:

— Якщо пан професор дозволить, я поділюся з ним своїми спостереженнями. Сердега Нед страждає ностальгічними нападами. Він просто марить своїм минулим! Усі люди такі: не цінують того, що мають, і журяться, коли це втрачають… Він надриває собі серце спогадами. Особисто я його розумію. Ну що йому робити на борту «Наутилуса»? Він тут нудиться. Адже Нед не вчений, як пан професор. Зрозуміло, що чудеса підводного світу його не тішать так, як нас із вами. Він ладен півжиття віддати, аби посидіти увечері в таверні у себе на батьківщині, зі своїми друзями!

Я також прекрасно розумів, що канадцю було не дуже добре у нашій компанії. Він звик до