Стіг Ларсон - Чоловіки, що ненавидять жінок

подібні археологічні розкопки в реєстрі, очевидно, можливі, проте забрали б дуже багато часу і до того ж ця інформація до певної міри закрита.

Тільки через кілька днів після свят Мікаель знову позичив «вольво» і вирушив на північ дорогою Е-4. Він ніколи не любив швидкої їзди і вів машину спокійно. Перед самим херньосандським мостом він зупинився і випив кави в кондитерській Вестерлунда.

Наступну зупинку він зробив в Умео, де заїхав у мотель і з’їв комплексний обід. Купивши автомобільний атлас, він дістався до Шеллефтео, звідки звернув ліворуч, до Нуршьо. До шостої години він був на місці і зупинився в готелі «Нуршьо».

Пошуки він почав прямо з раннього ранку. У телефонному довіднику деревообробної фабрики не виявилось, а дівчина років двадцяти, що сиділа за стійкою адміністратора, про таке підприємство ніколи не чула.

— У кого б мені запитати?

На секунду розгубившись, дівчина просяяла і сказала, що зателефонує батькові. Через дві хвилини вона повернулася з повідомленням, що деревообробну фабрику в Нуршьо закрили в 80-ті роки. Якщо Мікаелю хочеться поговорити з кимось, хто знає про підприємство більше, йому варто звернутися до такого собі Бурмана, котрий працював там майстром, а зараз живе на вулиці Сульвендан.

Нуршьо виявилося маленьким містечком, і головна вулиця, вдало названа Стурґатан, тобто Велика вулиця, пронизувала його наскрізь. Тут розміщувалися крамниці, а на паралельних вулицях — житлові будинки. На в’їзді до Нуршьо зі східного боку були невеликий промисловий район і конюшня; на виїзді на захід містилася надзвичайно гарна церква. Мікаель відзначив, що свої храми в містечку мали місіонери і п’ятдесятники. Афіша на дошці оголошень автобусної зупинки рекламувала музей полювання і лижного спорту. Стара афіша повідомляла про те, що на святах тут співала Вероніка. З кінця в кінець містечко можна було пройти приблизно за двадцять хвилин.

Вулиця Сульвендан лежала за п’ять хвилин ходу від готелю і складалася з приватних будинків. На дзвінок Мікаеля Бурман не відчинив. Було пів на десяту, і Мікаель вирішив, що господар або пішов на роботу, або — якщо він на пенсії — просто подався у своїх справах.

Наступним номером його програми став господарчий магазин на Стурґатан: Мікаель зміркував, що сюди час від часу приходять усі, хто живе в Нуршьо. У торговій залі було двоє продавців; Мікаель вибрав того, що старше, років п’ятдесяти з вигляду.

— Добрий день, я розшукую пару, яка, очевидно, жила в Нуршьо в шістдесятих роках. Чоловік, можливо, працював на деревообробній фабриці. Як їх звуть, я не знаю, але в мене є дві фотографії, зняті в шістдесят шостому році.

Продавець довго й уважно вивчав знімки, але врешті-решт похитав головою, заявивши, що не впізнає ні чоловіка, ні жінку.

Надійшов час ланчу, і Мікаель перехопив у кіоску біля автобусного вокзалу. Він відкинув крамниці і завітав до муніципалітету, бібліотеки та аптеки. У поліцейській дільниці нікого не було, і він почав навмання опитувати літніх людей. Годині о другій йому зустрілися дві молоді жінки, які, зрозуміло, не знали пару на знімку, але висловили слушну думку:

— Якщо знімок зроблено в шістдесят шостому році, цим людям має бути близько шістдесяти років. Ви можете сходити в притулок для людей похилого віку біля Сульбакки і розпитати там пенсіонерів.

У канцелярії притулку Мікаель відрекомендувався жінці років тридцяти і пояснив їй свою справу. Вона з підозрінням витріщилась на нього, але зрештою зглянулася. Мікаель пройшов за нею у вітальню, де протягом півгодини показував фотографії багатьом людям віком від сімдесяти і старше. Вони з усієї сили намагалися допомогти, але ніхто з них не спромігся впізнати пару, зняту в Хедестаді 1966 року.

Близько п’ятої він знову повернувся на вулицю Сульвендан і подзвонив до Бурмана. Цього разу йому пощастило більше. Подружжя Бурман, обоє пенсіонери, тільки що повернулись додому. Його запросили на кухню, де дружина відразу поставила варитися каву, а Мікаель тим часом виклав суть справи. Як і при всіх попередніх спробах, йому випав невиграшний квиток. Бурман почухав потилицю, запалив люльку і трохи згодом признався, що пари на знімку не знає. Між собою подружжя говорило місцевим діалектом, і Мікаелю часом було важко їх розуміти.

— Але ви цілком маєте слушність, що ця наліпка з нашої фабрики, — сказав чоловік. — Здорово ви її розпізнали. Біда тільки в тому, що ми роздавали їх направо й наліво — перевізникам, покупцям і постачальникам деревини, ремонтникам, машиністам та багатьом іншим.

— Знайти цю пару виявилося складнішим, ніж я думав.

— Навіщо вони вам здалися?

Мікаель заздалегідь вирішив, що коли його спитають, розповідатиме правду. Будь-які вигадані історії про пару на знімку звучали б фальшиво і могли тільки все заплутати.

— Це довго розповідати. Я вивчаю злочин, скоєний у Хедестаді в шістдесят шостому році, і є ймовірність, хоч і мікроскопічна, що люди на знімку бачили дещо важливе. Їх ні в чому не звинувачують, і, швидше за все, вони самі навіть не підозрюють, що володіють інформацією, здатною допомогти розкрити цей злочин.

— Злочин? Що за злочин?

— Вибачте, але більше я нічого сказати не можу. Зрозуміло, виглядає дуже дивним, що хтось майже через сорок років приїжджає і намагається розшукати цих людей, але злочин не розкрито, і лише останнім часом раптом з'явилися нові факти.

— Розумію. Так, у вас і справді досить незвичайне діло.

— Скільки людей працювало на фабриці?

— Зазвичай у штаті налічувалося сорок чоловік. Я працював там із сімнадцяти літ, із середини п’ятдесятих, і аж до закриття фабрики. Потім я став перевізником.

Бурман трохи подумав.

— Можу сказати лише, що хлопець із знімка у нас на фабриці ніколи не працював. Утім, він міг би бути з перевізників, але, думаю, я б його тоді впізнав. Та є й інша можливість. Наприклад, на фабриці міг працювати його батько чи хтось із родичів або це просто не його машина.

Мікаель хитнув головою:

— Я розумію, що можливостей багато. Чи немає у вас ідеї, з ким би ще мені варто було поговорити?

— Є, — кивнувши, сказав Бурман. — Приходьте завтра зранку, і ми з'їздимо поспілкуватися з кількома стариками.

Лісбет Саландер опинилася перед досить серйозною методологічною проблемою. Вона була експертом із збору інформації про кого завгодно, але її відправною точкою завжди були ім'я і персональний ідентифікаційний номер конкретної людини. Якщо людина була в комп'ютерному реєстрі, а там неодмінно є всі, то об'єкт швидко потрапляв у її павутину. Якщо людина мала комп’ютер, підключений до Інтернету, адресу електронної пошти і, можливо, навіть власну сторінку — а майже всі люди, що