Борис Акунін - Сокіл і Ластівка

— Тягніть назад! Буду спускатися! — Гаррі пританцьовував від нетерплячки. — Вже ясно, що Пратт заховав скарб у шахті! Там напевне вбік іде штрек, з якого колись видобували срібло. Крутіть хутчіше, Епіне, чорт би вас ухопив!

Він зірвав із себе сукню і залишився в самісіньких панталонах. Хоча в печері було доволі холодно, безволосі груди Логана виблискували від поту. Шаблю він із дзенькотом швиргонув на підлогу.

— Невже… Господи, невже… — все повторював ірландець, то схлипуючи, то сміючись. — Ах, Епіне, мій славний Епіне, ми з вами багатії!

А я думав: певно, найсильніше відчуття — не саме щастя, а його передчуття. Неважливо, що саме робить нас щасливими. Кого — багатство, кого — любов, кого — перемога чи відкриття. Потім, звісно, виявиться, що плід не без червоточини, а горизонт відсунувся і знову недосяжний, але мить наближення до щастя не може бути затьмарена нічим.

— Пам’ятайте, друже мій, я вам довірився! — долетіло вже з шахти, коли Летиція почала спускати ірландця. — Немає гіршого гріха, ніж зрадити товариша!

Мені дуже хотілося побачити, як і де заховано скрині. Я спробував влаштуватися на плечі у штурмана, але він грубо відкинув мене: «Геть, бісова птахо!»

Довелося сісти вище, вчепившись кігтями за канат.

Нагорі скрипів коловорот, люлька злегка погойдувалася — це Гаррі вовтузився на дошці. Ліхтар він тримав у руці, опустивши його донизу і жадібно вдивляючись у темряву.

— Хутчіше! Хутчіше! — покрикував Логан.

Чесно кажучи, я теж аж палав від цікавості. Папузі золото й діаманти начебто ні до чого, що мені з ними робити? Але як же солодко відкривати приховане, знаходити сховане і проникати в таємниче! Для допитливого розуму немає вищої насолоди.

Спуск видався мені безкінечно довгим. Нарешті, промінь ліхтаря досяг дна шахти. Не чекаючи, коли його ноги торкнуться землі, ірландець зіскочив. Звук вийшов навдивовижу глухим, ледь чутним — очевидно, через те, що над камінням лежало товсте нашарування пилу.

— Ось і штрек, — пробурмотів Гаррі, світячи в чорний отвір коридору, що відходив від шахти по горизонталі. — А-а-а!!!

З горла у Логана вирвався напівкрик-напівзітхання: лампа освітила кілька прямокутних контурів. До першої скрині штурман доповз рачки — він так розхвилювався, що не міг стояти.

Відкинув віко.

Всередині було порожньо.

Гаррі кинувся до наступної — те саме. У третій на дні лежала срібна монета. Четверта знову була порожньою.

Задихаючись, щось шепочучи, скрикуючи від жаху, Логан проповз уздовж усієї вервечки. Нікчемна здобич становила два золотих дукати і п'ять брусків із королівським штампом (саме у такому вигляді срібло відправляють з колоній в Іспанію).

Сівши на підлогу, ірландець гірко заплакав. Він утирав ліктем сльози, розмазував їх по обличчю. Мені стало навіть шкода невгамовного пройдисвіта. Скільки зусиль, хитрувань, злочинів — і все намарно! З такою ж невтішністю, напевне, ридма ридала б осиротіла дитина.

Летиція щось кричала згори, та Гаррі довго не відгукувався.

Минуло не менше чверті години, поки він млявою ходою, немов відразу постарівши, дошкандибав назад до колодязя.

— Скарбу тут немає! — крикнув він замогильним голосом. — Його витягла ця чорна жаба, більше нема кому! А ми отруїли її й тепер не знаємо, куди вона все переховала!

— Що-о-о? — перепитала Летиція.

Гаррі склав руки біля рота, повторив ще раз, розбірливіше.

А я знову сів на канат і потер крилом свій чубчик — це сприяє концентрації думки.

Якби Чорна Королева і її люди забрали з колодязя скарб, вони прихопили б і скрині. Навіщо їх тут залишати? Без посудини таку купу металу далеко не перетягнеш.

Ось ключове слово: далеко.

Скарб має бути десь неподалік. А скрині залишені порожніми навмисне — щоб ті, хто сюди дістанеться, уявили, наче їх хтось випередив. Що, коли Пратт просто перетягнув вміст скринь глибше в штрек?

Ні, навряд. Повна нісенітниця. Ось і Логан, стрепенувшись, побіг з ліхтарем по коридору. Нічого він там не знайде…

Лічилка! Адже вона не закінчується словами «з бруса на брусок»! Там ще два рядки:

Стриб-скок, стриб-скок,

І макітрою в дашок.

Я знову потер чубчик. Думай, голівонько, думай!

І до того моменту, коли Логан, піймавши облизня, прибрів назад, версія у мене назріла.

Один стриб, він же скок, у першій печері дорівнював чітко визначеній відстані — десяти футам. Чи не застосовується та сама міра розрахунку і надалі?

Я прострибав штреком відстань, що приблизно дорівнювала сорока футам, і як слід там розгледівся, звертаючи особливу увагу на склепіння коридору. На жаль, жодних ознак сховку.

Однак мої вагання тривали недовго.

— Де моя Клара? — кричала згори Летиція. — Вона з вами?

— Біс її знає, де ваша птаха! Витягайте мене! Тут більше нема чого робити! — роздратовано відказував Логан.

— Без папуги не повертайтеся!

А я вже ось. Виліз із галереї, скочив на канати і всівся над головою у Гаррі.

— Знайшовся ваш папуга, тягніть!

Якщо «стриб-скок» не працює у горизонтальному напрямку, лишається тільки шукати по вертикалі. Чи просто так у лічилці згадується дашок?

Ми поповзли вгору, я рахував фути і крутив головою.

Еврика!

Приблизно на середині колодязя, тобто якраз за сорок футів від дна, я помітив дещо, що проґавив під час спуску: в одному з квадратних каменів, якими були викладені стінки шахти, хтось вирізав корону. Помітити її міг лише той, хто точно знав би, де шукати.

Я загорлав на всю горлянку і почав гатити дзьобом по знаку, сповзаючи канатом.

— Що ви робите з моєю Кларою? — відразу занепокоїлася Летиція. — Вона кричить таким голосом, тільки якщо сталося щось надзвичайне!

Люба моя, вона турбувалася про мене.

— Що ти там дзьобаєш, телепню? Годі горлати, бо скручу тобі довбешку!

Ірландський нахаба простягнув руку, щоб вхопити мене. І побачив корону.

— Королівський знак? Звідки він тут взявся?

Люльку гойднуло, і Гаррі був змушений впертися рукою у мічений камінь. Саме це, виявляється, і треба було. Пролунав скрип, плита посунулася, і цілий шмат стіни відсунувся, відкривши зяючий отвір. Ми висіли якраз біля верхнього його краю, тобто, можна сказати, впиралися «макітрою в дашок».

Це був вихід у ще одну горизонтальну галерею. Відсвіт лампи блиснув углиб, і там спалахнуло святкове сяйво. Наскільки сягало світло, на підлозі лежали купи срібних брусків і золотих злитків, коштовного посуду, шкіряних лантухів, у яких зазвичай перевозять монету. Це і був скарб, вивезений Невезучим Корсаром із міста Сан-Дієго!

— А-а-а, — неголосно і невпевнено вимовив Логан. Потім голосніше. — А-А-А-А!

І нарешті скільки вистачало духу.

— АААААААА!!!

Я стрибав уперед — по сяючому металу, глечиках і вазах, лантухах, які брязкали. Певно, Пратт квапився, переправляючи сюди