Стівен Кінг - Протистояння. Том 2
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Зупиніть його! — простогнав Ральф. — Ви що, не можете?!
— Томе! — сказав Стю.
— Я.
— Чи ти — той самий Том, якого Нік стрів в Оклахомі? Чи ти будеш той самий Том, якого ми знаємо, коли прокинешся?
— Так, але я більше, ніж Том.
— Не розумію.
Він трохи потупцяв на місці, його сонне лице було спокійне.
— Я — Божий Том.
У Стю ледь не випав із руки папірець.
— Ти кажеш, що зробиш те, чого ми хочемо.
— Так.
— Але чи ти бачиш… ти як гадаєш, ти повернешся?
— Це не мені бачити й казати. Куди мені йти?
— На захід, Томе.
Том застогнав. Від того стогону волосся на потилиці в Стю стало сторч. Куди ми його посилаємо? І, може, він розуміє. А може, він там був сам, тільки у Вермонті, де лабіринти коридорів, де луна, як кроки, ішла за ним. І наздоганяла.
— На захід, — сказав Том. — Так, на захід.
— Ми відправляємо тебе дивитися, Томе. Дивитися і бачити. А тоді повертайся.
— Повернуся і розкажу.
— Зможеш?
— Так. Якщо не спіймають і не вб’ють.
Стю здригнувся — усі здригнулися.
— Ти підеш сам, Томе. Просто на захід. Знаєш, де захід?
— Де сонце заходить.
— Так. І якщо тебе спитають, чого ти там, кажи: «Мене вигнали з Вільної зони…»
— Вигнали. Вигнали Тома. Виставили з міста.
— …за те, що я дурник…
— Тома вигнали за те, що він дурник.
— …щоб ти жінку якусь не взяв, а вона дітей-дурнів не привела.
— Дітей-дурнів, як Том.
У Стю живіт викручувало на всі боки. Він почувався як праска, що з якогось дива навчилася пітніти. Його наче накрило жахливим, болючим похміллям.
— А тепер повтори, що треба казати на заході.
— Вони прогнали Тома за те, що він дурник. Боже мій, прогнали! Вони боялися, що він візьме жінку, отак, пісюном у ліжку. І вона наплодить дурнів.
— Усе правильно, Томе. Отже…
— Вигнали мене, — сказав він тихо, згорьовано. — Вигнали Тома з його чудового будиночка, на вулицю…
Стю протер очі тремтячою рукою. Поглянув на Ніка. Лице двоїлося, троїлося перед ним.
— Ніку, я не знаю, як закінчувати, — безпорадно мовив він.
Нік поглянув на Ральфа. Ральф, блідий, як віск, тільки струснув головою.
— Закінчуйте, — несподівано попросив Том. — Не лишайте мене тут у темряві.
Над силу Стю продовжив.
— Томе, знаєш, який із себе повний місяць?
— Так… Великий, круглий.
— Не половинка, не майже повний.
— Ні, — сказав Том.
— Як побачиш здоровий круглий місяць, вертайся назад, на схід. До нас вертайся. До свого дому, Томе.
— Так, коли я його побачу, я повернуся, — погодився Том. — Повернуся додому.
— А як повертатимешся, іди поночі, а вдень спи.
— Іду поночі, вдень сплю.
— Так. І якщо можеш, щоб ніхто тебе не бачив.
— Так.
— Але, Томе, тебе хтось може побачити.
— Так, хтось може.
— От якщо хтось один тебе побачить, Томе, то вбий його.
— Убити його… — із сумнівом промовив Том.
— А якщо не один, то тікай.
— Тікати, — впевненіше промовив Том.
— Але постарайся, щоб тебе ніхто не бачив. Зможеш повторити, що робити?
— Так. Вийти, коли місяць буде повний. Не півмісяця, не серпик. Іти вночі, вдень спати. Щоб ніхто не бачив. Один побачить — убити. Не один побачить — тікати. Але постаратися, щоб ніхто не бачив.
— Дуже добре! Я хочу, щоб ти за кілька секунд прокинувся. Добре?
— Добре.
— Як спитаю про слона, ти прокинешся, добре?
— Добре.
Стю відкинувся назад, судомно видихнувши.
— Слава тобі Господи, що вже все!
Нік на мигах його підтримав.
— Чи ти знав, що таке буде, Ніку?
Нік похитав головою.
— А звідки він це все знає? — пробурмотів Стю.
Нік жестом попросив блокнот. Стю охоче його віддав. Від його поту сторінка зі «сценарієм» промокла ледь не до прозорості. Нік написав щось і дав Ральфові. Ральф прочитав це, поволі ворушачи губами, а тоді дав Стю.
«Деякі люди протягом усієї історії вважали божевільних і відсталих блаженними. Я не знаю, чи сказав він нам щось практично корисне, але злякав він мене страшенно. Чари, каже. Що ми можемо проти чарів?»
— Це не для мого розуму, — пробурмотів Ральф. — Оте, що він казав про матінку Ебіґейл, я про це навіть думати не хочу. Розбуди його, Стю, і ходімо звідси швидше, — Ральф ледь не плакав.
Стю нахилився вперед.
— Томе!
— Я.
— Ти б хотів побачити слона?
Том розплющив очі й роззирнувся.
— Казав я вам, що не вийде, — промовив він. — Боже, ні. Том не засинає посеред дня.
Нік дав Стю папірець, і той, глянувши на нього, переказав Томові.
— Нік каже, що в тебе чудово вийшло.
— Правда? Я на голову став, як того разу?
Із гірким соромом Нік подумав: «Ні, Томе, ти значно кращу штуку втнув, і не одну».
— Ні, — сказав Стю. — Томе, ми прийшли просити тебе про допомогу.
— Мене? Допомогти? Звичайно! Люблю допомагати!
— Це небезпечно, Томе. Ми хочемо, щоб ти пішов на захід, потім вернувся і сказав нам, що ти там бачив.
— Добре, звичайно, — без найменшого вагання сказав Том, але Стю здалося, що на Томовому обличчі промайнула якась тінь… і сховалася за його простодушними очима. — Коли?
Стю лагідно поклав руку на шию Томові і подумав: «Якого хріна я тут роблю?» Як можна з цим дати раду, якщо не вважати, що в матінки Ебіґейл — прямий зв’язок із Богом?
— Доволі скоро, — лагідно сказав Стю. — Скоро.
——
Коли Стю повернувся додому, Френні лаштувала вечеряти.
— Гарольд заходив, — сказала вона. — Просила його залишитися вечеряти, але він відкланявся.
— О.
Френ уважно подивилася на нього.
— Стюарте Редмане, яка муха тебе вкусила?
— Мабуть, муха на ім’я Том Каллен.
І він усе їй розповів.
Вони сіли вечеряти.
— І що це все означає? — спитала Френ. Її обличчя було бліде, і вона, власне, не їла, а совала їжу по тарілці.
— Щоб я так знав, — сказав Стю. — Це таке… якесь бачення, мабуть. Не знаю, чому нам слід відмовитися від думки, що в Тома Каллена бувають видіння, коли він під гіпнозом, адже дорогою сюди ми бачили оті сни. Якщо то не бачення, то я не знаю, що це ще може бути!
— Але ж то було, здається, так давно… чи мені просто так здається.
— Та й мені теж, — погодився Стю і зрозумів, що теж тільки пересуває страву по тарілці.
— Слухай, Стю, я знаю, що ми
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Протистояння. Том 2», після закриття браузера.