Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Думки гарячково метались у голові. Двадцять п’ять — це чверть прибутку. Багато. Занадто багато. Але що, якщо… Раптова ідея змусила мене усміхнутися.

— Десять, — сказала я тихо, але твердо. — Десять відсотків. І особливий стіл у глибині зали, прихований від сторонніх очей сплетінням відведення уваги. Ідеальне місце для таємних переговорів. Ніхто не побачить, не почує. Це унікальна пропозиція, Тіньовий Королю. Навіть ваш тіньовий палац не дасть такого захисту від шпигунів і наглядачів.

Він застиг. Я відчула його здивування навіть крізь морок капюшона.

— Звідки ти знаєш про… — він обірвав себе на півслові.

Я не знала ні про який "тіньовий палац", це була чиста здогадка. Але його реакція підтвердила — я випадково торкнулася чогось важливого.

— Десять відсотків, — повторила я. — І жодних запитань про те, хто я і чим займаюся за межами "Чотирьох сезонів".

Тіньовий Король довго мовчав. Потім його рука повільно піднялася до капюшона. У слабкому світлі лампи я побачила нарешті його обличчя — аристократичні риси, пронизливі темні очі, тонкий шрам, що перетинав праву брову.

— Знаєш, — промовив він несподівано м’яко, — ти перша людина за багато років, яка наважилася торгуватися зі мною так… запекло. І перша, хто виграв.

Він простягнув руку через стіл:

— Десять відсотків. І стіл для переговорів, як ти запропонувала. Ми домовилися, господине "Чотирьох сезонів".

Я потисла простягнуту руку, відчуваючи дивну суміш полегшення та тріумфу.

— Домовилися.

— Але в мене є умова, — раптом додав він, не відпускаючи моєї руки. Його очі вп’ялися в моє обличчя з жадібною цікавістю. — Я хочу бачити, хто ховається під цією личиною. Хто ти насправді.

Моє серце завмерло. Розкрити свою особистість? Це означало віддати Тіньовому Королю владу над моїм справжнім життям.

— Ні, — я обережно вивільнила руку. — Це не частина угоди.

Його очі звузилися, в них майнуло щось небезпечне.

— Ти не боїшся відмовляти мені?

— Боюся, — чесно відповіла я. — Але деякі таємниці варто берегти навіть під страхом смерті.

Кутик його рота сіпнувся в натяку на усмішку.

— Вражаюче, — промовив він тихо. — Що ж, нехай буде по-твоєму. Поки що.

Це "поки що" прозвучало як обіцянка. І погроза одночасно.

Коли я вже була біля дверей, його голос наздогнав мене:

— Знаєш, ким би ти не була насправді, ти обрала не ту професію. З такою… рішучістю та вмінням вести переговори, тобі варто було б служити мені. Подумай про це, — коротка пауза, — Руда.

Я завмерла. Він знав. Знав, що я під личиною. І сам факт, що він дозволив мені піти з цим знанням, говорив багато про що.

В його очах я помітила те, що змусило мене похолонути — не просто інтерес глави злочинного світу до зухвалого співрозмовника. Ні, це було щось більш особисте, майже… власницьке.

***

Я мчала нічними вулицями Аркони, відчуваючи, як сила амулета личини згасає з кожним кроком.
Серце билося шалено — не від страху, а від п’янкого відчуття тріумфу. Я зробила це! Уклала угоду з Тіньовим Королем — і вийшла не лише живою, а й переможницею.

Академія була далеко, а ворота вночі напевне замкнені. Але мені туди й не потрібно. Першим про це має дізнатися Вагар.

Бруківка під ногами здавалася хисткою, з кожною секундою ставало все складніше утримувати рівновагу. Кляття, амулет ось-ось розсиплеться, і мені краще бути в безпечному місці, коли це трапиться.

Ресторан здався мені сяючим маяком серед темряви. Світло у вікнах, тіні, що миготіли за завісами — Вагар не спав.

Я вдарила кулаком у двері.

— Відчиняй!

Відповіді не було, але за мить двері розчахнулися, і на мене налетів вихор: сильні руки схопили мене за плечі, голос, що зривався на глухий рик:

— Рейн?! Жива?!

Вагар виглядав так, ніби провів ніч у пеклі: темні кола під очима, обличчя напружене, пальці стискають мене занадто міцно, наче боїться, що я розтану в повітрі.

— Усе владнано, — видихнула я, ледь втримавшись на ногах.

На мить він завмер, наче не вірячи в те, що почув. Потім різким рухом затягнув мене всередину й захлопнув двері.

— Як? — Голос його хрипів від напруги.

Я вхопилася за край столу, чекаючи, доки мине туман перед очима. Личина зникла, залишивши мене блідою, з розширеними зіницями.

— Я домовилася, — сказала я, піднімаючи на нього погляд. — Половини виторгу він не отримає. Ми зійшлися на десяти відсотках і особистому столику в найкращому місці, під амулетами, щоб він міг там вести переговори, ну або насолоджуватися нашою кухнею.

Вагар з шумом видихнув, провів долонею по обличчю, потім різко розвернувся й схопив зі стійки пляшку.

— Пий, — наказав він, наливаючи бурштинову рідину у дві невеликі чаші. Його руки все ще тремтіли.

Я взяла чашу, і наші погляди зустрілися.

— Більше так не роби, — глухо сказав він.

Я усміхнулася.

— Обіцяти не можу.

********************

Друзі, якщо вам подобається історія про Рейн, запрошую вас до групи  "Шепіт дощу " за посиланням в коментарях. Там більше глав, ілюстрацій та різного цікавого. Буду рада кожному ♥️ 

#рейн #фентезі #лфр