Ксенія Ільїнська - Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська

— Я тут втретє, а все одно відчуття, що в музеї, — усміхається Злата, оглядаючись. — І ніби зараз хтось скаже: “Прошу не торкатись експонатів”.

— Це все тато, — розводить руками Алекс. — Я тут лише орендую кімнату з музикою.

У цей момент за їхніми спинами почувся спокійний, низький голос:

— Досить влучне визначення.

Злата здригнулася. У коридор вийшов батько Алекса — Карпенко старший. Високий, з прямою спиною, ніби неслися крізь роки військова витримка й дисципліна. Він був у сірому светрі, окуляри тримав у руці, ніби щойно зняв їх після важкої розмови.

— Злата, — киває він. — Радо вітаю. Тепер офіційно.
— Дякую, — трохи розгублено киває вона. Батько Алекса її нервує, ще з знайомства в кав’ярні.
— Здається, мій син все ж таки добився вашої прихильності, — додає після короткої паузи, в якій встигає пройти вся сила оцінки.

— Схоже, що так, — м’яко відповідає вона, відчуваючи тепло в щоках.

— Проходьте на кухню. Не варто вітатися в темряві.

Світло на кухні — жовтувате, м’яке. Усе тут пахне новизною й чіткістю: скляні баночки з крупами підписані каліграфічним шрифтом, хромований чайник блищить, над плитою — витяжка як із каталогу. Але щось людське є у дрібницях: кухоль із тріщинкою, дерев’яна підставка, трохи вицвілі серветки.

Злата сідає біля столу, трохи збоку. Алекс — навпроти, батько біля краю. На плиті булькає чай.

— Олексію, я не знав, що в нас будуть гості, але є розмова — каже батько, витягаючи з папки білий конверт. — Це з університету. Попередження про відрахування. Твої відвідування — катастрофа.

Алекс дивиться в папір, ніби в порожнечу. Затаєне дихання.

— Я знаю, — відповідає нарешті. Голос глухий. Ніби з-під землі.

— Поговоримо зараз, чи зранку? — сухо, але не жорстко питає батько.

— Якщо ти плануєш сварку — краще зранку, — кинув Алекс, не відриваючи погляду від аркуша.

Злата злегка напружується. Їй хочеться зникнути. Стати невидимою. Вона не має бути свідком. Це надто особисте. Але водночас — це мить, яку вона має бачити.

Чоловік кладе руки на стіл. Зітхає. Його пальці повільно стискаються.

— Олексію, я дещо зрозумів. Недавно. І не думаю зараз сваритись.
— А що ж тоді? — тихо питає Алекс.
— Я був у “Люмені”. Стояв у тіні. Я бачив твій виступ.

Тиша. Алекс піднімає голову.

— Як я розумію, це було для нашої гості. І вперше я побачив тебе таким, яким не бачив ніколи. Не впертим. Не бунтівником. Не моїм “сином-що-проти”. А собою. Ти дійсно живеш музикою.

Алекс ледь помітно ковтає слину.

— Якщо хочеш… можеш перевестись на заочне. І займатись музикою. Я підтримаю. І допоможу. Я не змінюю свою думку про освіту, про відповідальність. Але. Живи поки молодий. Бізнес і досвід будуть, коли ти цього захочеш.

Кілька секунд — жодного звуку. Потім Алекс різко встає. Обходить стіл. І обіймає батька. Без слів. Довго. Міцно.

Злата сидить, не рухаючись, і лише дивиться. Щось стискає груди. Щось тепле, світле, справжнє. Її думки самі формулюють речення, які вона не встигає промовити:
Він більше не сам. Тепер — ні. Тепер його бачать. Його чують. І люблять — не через очікування, а попри все.

Її долоня повільно знаходить його руку під столом. Він стискає її — ніжно, впевнено. Уперше — не як той, хто боїться втратити. А як той, кого вже вибрали. І хто сам обрав.

Після кількох хвилин розмов про музику, каву та новий проєкт, батько чемно попрощався:

— Я залишу вас. Робота чекає. Але дякую, що сьогодні ви були тут.

Коли двері в батьковий кабінет зачинились, і в коридорі згасло світло, у квартирі стало так тихо, ніби весь світ затамував подих. Алекс стояв біля вікна, спершись плечем об раму, дивився на нічне місто — вогні фар ковзали по блискучому асфальту, десь внизу хтось сміявся, а в небі миготіла червона крапка літака.

Злата повільно підійшла до нього. Постояла мовчки, притулившись плечем до його спини.

— Ти це щойно відчув?.. — тихо запитала вона. — Що щось важливе зрушилось з місця?

— Вперше за довгий час, — відповів він. — Усе життя я був для нього… ніби проєктом, що “мав би вийти краще”. А тепер — вперше не хочеться тікати. Не хочеться доводити. Просто хочеться бути. І творити.

Він обернувся до неї. Його очі, зазвичай зухвалі, тепер були спокійними. З глибоким полегшенням.

— І хочеться, щоб ти була поруч.

— Я вже поруч, — сказала вона просто. І доторкнулась до його обличчя.

Він не відповів. Просто нахилився й торкнувся її чола губами. Потім щоки. Потім губ. Несміливо, повільно, наче не хотів порушити момент.

— Ходімо, до мене в кімнату, — сказав раптом, ледь усміхаючись.

Її серце прискорено билося, коли вона заходила за ним до тієї самої кімнати — студії, де вже була одного разу. Де вперше прокинулася на його ліжку, не знаючи, що тепер з цим робити. Де одного разу вони вже забули про все. І тепер — інший вечір, інші очі, інші відчуття.