Анна Лерой - Дім для Пенсі, Анна Лерой

***

Задихаючись, Пенсі біжить через ліс. У горлі пересохло, груди здавлює немов лещатами, а по стегну боляче ляскає ніж. Коли вона викинула вогнестріл? П'ятнадцять хвилин чи годину тому? Роздертий кігтями рюкзак здається непотрібною зайвою ношею, але зупинитися і зняти його вона не може. Все ще не може: раптом звір досі женеться за нею. Раптом він от-от вхопить її! Але наступної миті вкрай втомлене тіло підводить її, нога чіпляється за корінь десь під снігом і підвертається — і Пенсі різко влітає головою в купу мокрого і пухнастого снігу. Гострий біль в стопі — до сліз і зойків — не дає їй одразу ж піднятися. Вона завмирає в очікуванні: зараз, ще секунда чи дві — і на неї ззаду налетить смерть. 

А що далі? Напевно, ніякого «далі» не буде.

Сніг водою стікає за комір, краплями осідає на щоках і морозить коліна, але, ніхто не нападає. Здається, їй вдалося втекти. Пенсі повільно перевертається, сідає і, хлюпаючи носом, торкається лівої ступні — тієї, що нестерпно ниє. Уф, як же ж боляче! Встати вона зараз нормально не зможе, а бігти тим більше. А треба йти. Тільки одна проблема — на всі боки від неї один Чорний ліс, і вже насилу можна зрозуміти, звідки вона бігла.

Пенсі відмикає карабіни на лямках рюкзака і кладе перед собою залишки його вмісту, що не вивалилися під час бігу. Пропала майже вся їжа, крім згортка з горіхами, казанок, ковдра, запасний ніж і сокирка, дві складні пастки, вогняне каміння та ще деякі потрібні на полюванні дрібниці. А от заряди від вогнестрілу залишилися в рюкзаку. Та тільки навіщо вони їй тепер?

Дивно, що взагалі все не випало: щільна тканина розірвана навскіс від самого верху. Пенсі з підозрою заводить руку за спину і намацує поріз у куртці, а трохи далі й подряпину на плечі. Вона неглибока, та й крові майже немає. Пенсі засовує закривавлений палець до рота і деякий час так сидить, похитуючись від жаху. Їй досі чується гарчання.

Поступово вона приходить до тями. Зникле добро звісно шкода. Але, напевно, тільки завдяки втраті речей їй і вдалося втекти, саме металевий казанок, скоріш за все, врятував їй життя. До рюкзаку, виданому на час іспиту, було покладено тільки найнеобхідніші речі, всього потроху, в достатній кількості на два-три дні полювання. Пенсі ворушить його нутрощі в останній раз й відкидає вже непотрібну порвану річ убік. Те, що не випало дорогою, вона без проблем покладе до кишень, моток мотузки оберне навколо пояса, так само як і залишки сітки.

Холодний метал карабінів зменшує біль в нозі. Пенсі до крові закушує губу, але продовжує прикладати їх до припухлого місця на гомілці. На очі знову набігають сльози. Навіщо?! Навіщо вона пішла в той бік? Навіщо вийшла за межі зони іспиту? Нащо взагалі вона побачила той вогняний мох і сунулася за ним?! Уявила себе мисливицею! Пенсі з силою б'є себе долонею по лобі раз, потім ще один раз.

«Дурне дівчисько!»

Але тоді вона думала тільки про те, що повернеться однією з перших, та ще й з неймовірною здобиччю. Бачила, як триматиме свою першу ліцензію на полювання — білий аркуш паперу з блискучою фарбою і печаткою союзу по центру. Батьки гордо обіймуть, а старший брат, насупившись, все же нарешті визнає, що вона такий самий мисливець, як і він сам. Саме тому вона і вчиняє цю велику дурість: вирізає ножем дірку в сітці, яка обгороджує полігон, і вилізає назовні — в Чорний ліс.

Мох росте на високому пагорбі, не так близько, як їй здалося спочатку, просто порівняно з біло-чорним оточенням яскраві іскри видно здалеку. Пенсі спочатку озирається на всі боки, але що ближче здобич, то швидшим стає її крок. Хоча частину шляху доводиться проповзти нагору навколішках. Біля самого кущика моху вона сідає на п'яти і втягує носом повітря. Так, усе саме так, як пишуть в книжках: відчувається легкий запах приготованих на відкритому вогні грибів.

Пенсі розгрібає сніг біля коріння дивності. Тепер важливо акуратно відокремити невеличку ділянку, вийняти її, загорнути в м'яку ганчірку і перекласти в спеціальну коробочку, щоб тендітні гілочки не пом'ялися. Вогняний мох — рослина ніжна, не терпить поспіху і в разі чого обпікає кривдника.

Її руки тремтять, але Пенсі справляється. Із захопленням вона ховає коробочку в кишеню куртки — перекласти в рюкзак можна і потім. Не залишати ж її першу здобич просто на снігу. На жаль, сама вона так сильно потонула колінами в заметі, поки збирала мох, що піднятися без допомоги обох рук складно. «Ось так, обережно… Але цікаво, чи я буду самою першою?» — задоволено допомагає собі думками про нагородження Пенсі, акуратно виймаючи ноги зі снігу, намагаючись не зламати снігоступи.

Вона чує звук ще до того, як він формується в низьке, задоволене гарчання… Їй здається, що час ще ніколи не тягнувся так повільно за те життя, яке вона пам'ятає, — лише чотири неповних роки.

Гарчання — це не до добра, це сигнал небезпеки і нагадування, що вона за межами сітки, яка відлякує дивності своїм запахом. Нагадування, що полювання — це не тільки слава і здобич, а і смерть теж.

У ту мить, коли Пенсі починає рухатися, велика тінь проноситься зовсім поруч і займає всю не особливо широку верхівку пагорба. Пенсі падає обличчям у сніг, підскакує, перевертається, хапається за вогнестріл, але палець так і не потрапляє на спусковий гачок — вогнестріл відлітає у бік вишкіреної морди. Звір легко відстрибує, а зброя пропадає десь в снігу.

«Потрібно бігти. Зараз. Швидше ворушись!» — наказує собі Пенсі й зривається з місця, ломаючи снігоступи. А дивність нападає. 

Наступної миті тільки раптовість і вдача рятує її від поранення: під лапу потрапляє рюкзак. Чути скрип кігтів по металу і тріск тканини рюкзака. Різкий удар у спину додає швидкості. Пенсі падає або навіть летить із того пагорба, дивои не зламавши собі шию. Але перш ніж навколо закрутилася земля, ще й так, що незрозуміло, де верх, а де низ, вона бачить, як велика рудувата лапа опускається на яскравий кущик моху. Рослина одразу ж вибухає, розкидаючи навколо яскраві спори, які продовжують горіти і блищати в повітрі. А далі думати і кудись дивитися вже немає часу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍