Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

class="p1">У п’ять років Рахіль іще вміла читати. Солові ніяк не вдавалося згадати, коли вона навчилася. Складалося враження, ніби їй це було під силу завжди.

— У чотири стандартні, — підказала Сара. — Раннього літа… за три місяці після свого дня народження. Ми ходили на природу в поля за університетом. Рахіль поглянула на книжку про Вінні-Пуха і раптом заявила, що чує в голові голос.

І тоді Сол пригадав.

Він також пригадав радість, яку вони відчули із Сарою, за ту швидкість, що з нею Рахіль опановувала нові вміння у такому віці. Він згадав, адже тепер їм протистояв зворотній процес.

— Тату, — якось спитала Рахіль із підлоги його кабінету, на якій лежала і ретельно зафарбовувала картинки в розмальовках, — а мамин день народження давно був?

— У понеділок, — відказав Сол, занурившись у своє читання. До дня народження Сари було ще далеченько, але Рахіль цього не пам’ятала.

— Та я знаю. Але скільки від нього пройшло часу?

— Сьогодні четвер, — відповів Сол, не відриваючись від талмудичного трактату про покору.

— Я знаю. Але порахуй, скільки днів.

Сол відклав паперову книгу вбік.

— Назвеш усі дні тижня? — У Світі Барнарда послуговувалися старим календарем.

— Звісно, — погодилася Рахіль. — Понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця, субота, неділя, понеділок…

— Ти вже називала понеділок.

— Так. Але порахуй, скільки днів.

— Можеш полічити від понеділка до четверга?

Рахіль спохмурніла. Поворушила губами. Ще раз спробувала порахувати, цього разу на пальцях.

— Чотири дні?

— Молодець, — похвалив Сол. — А тепер, дитино, скажи мені, скільки буде десять мінус чотири?

— А що значить «мінус»?

Сол примусив себе знову подивитися в свої документи.

— Нічого, — відповів він. — У школі про це розкажуть.

— А ми завтра поїдемо додому?

— Так.

Одного ранку, коли Рахіль пішла погратися із Джуді й іншими друзями (тепер вона була надто маленька, щоби ходити до школи), Сара зробила заяву:

— Соле, ми повинні відвезти її на Гіперіон.

— Що? — витріщився на неї чоловік.

— Я все сказала. Не можна чекати, поки вона перестане ходити… говорити. Та й ми з тобою не молодшаємо. — Сара безрадісно хіхікнула. — Дивно звучить, правда? Але ми справді не молодшаємо. За рік-два дія Поульсена закінчиться.

— Саро, невже ти забула? Всі лікарі кажуть, що Рахіль не переживе кріогенної фуги. А подорожувати швидше світла без фуги не можна. Дія ефекту Гокінга доводить людину до божевілля… або ще гіршого…

— Чхати. Рахіль має повернутися на Гіперіон.

— Та про що ти таке кажеш? — розсердився Сол.

Сара вхопила його за руку.

— Гадаєш, той сон тільки тобі не дає спати?

— Сон? — ледве повторив Сол.

Вона зітхнула і сіла за білий кухонний стіл. Ранкове світло лизало квіти на підвіконні клаптем свого жовтого язика.

— Темне приміщення, — пояснила вона. — Червоні вогні вгорі. Голос. Який… наказує нам взяти… вирушити на Гіперіон. Принести… офіру.

Сол облизав раптово пересохлі губи. У нього важко гупало серце.

— Кого… кого він закликає на ім’я?

Сара поглянула на нього зі здивуванням:

— Нас обох. Якби я була без тебе… вві сні… я би нізащо не пережила всі ці роки.

Сол упав у фотель. Він дивився на зчужілі руку та передпліччя, що лежали на стільниці. Кісточки на пальцях почали рости від артриту, поцяткованим старечими плямами передпліччям рясно розповзлися жили. Звісно, то була його рука. І він почув, як прозвучав його голос:

— Ти ніколи про це не говорила. Ти не сказала ні слова…

— Ніби в цьому була якась потреба! — розсміялася Сара, цього разу геть без гіркоти. — Кожного разу ми обоє прокидалися в темряві. Тебе вкривав піт. Від найпершого дня я знала, що це не просто сон. Ми повинні летіти, чоловіче. Летіти на Гіперіон.

Сол поворушив рукою. Він досі її не відчував своєю.

— Навіщо? Заради Бога, навіщо, Саро? Ми не можемо офірувати Рахіль…

— Звісно, не можемо, чоловіче. Хіба ти про це не думав? Ми повинні летіти на Гіперіон… куди нам наказує сон… і запропонувати натомість себе.

— Запропонувати себе, — повторив Сол, намагаючись зрозуміти, чи не хапає його серцевий напад. У нього так жахливо боліло в грудях, що він навіть не міг вдихнути. Цілу хвилину він сидів у тиші, переконаний, що коли спробує вимовити слово, то в нього з рота вирветься лише схлипування. Перечекавши іще одну хвилину, він спитав:

— І давно… ти про це думаєш, жінко?

— Чи давно я знаю про те, що ми мусимо зробити? Рік. Чи трошки більше. Відколи їй знову п’ять рочків.

— Рік! Чому ж ти нічого не казала?

— Чекала, коли скажеш ти. Коли усвідомиш. Знатимеш.

Сол похитав головою. Кімната навколо нього була десь далеко і трошки хилилася перед очима.

— Ні. Тобто мені здавалося… я маю подумати, жінко. — І Сол помітив, як чужа рука поплескала знайому йому руку Сари.

Вона кивнула.

Три дні й ночі Сол провів у безводних горах, годуючись хлібом із товстою шкуринкою, який приніс із собою, та п’ючи воду з конденсатозбірників.

Десятки тисяч разів за минулі двадцять років він шкодував, що не може на себе забрати недугу Рахілі; що коли вже й хворіти, то батькові, а не дитині. Будь-який батько відчував би те саме — щоразу, коли його дитина ранилася або горіла в пропасниці. Але не могло бути все так просто.

У розпалі спеки третього дня, валяючись у напівсні й тіні тонкого виступу скелі, Сол дізнався, що це справді не просто.

— Чи міг Авраам відповісти так Богові? Запропонувати себе в офіру? Не Ісаака?

— Авраам міг. Ти — ні.

— Чому?

Ніби у відповідь Солові прийшло гарячкове марення, в якому голі дорослі люди вервечкою йшли до печей повз лави озброєних чоловіків, і матері ховали своїх дітей під стосами пальт. Він бачив чоловіків і жінок, з яких у вогні клаптями облазила плоть, коли вони виносили приголомшених дітей із попелу колишнього міста. Сол знав, що це не видіння, а події першого та другого Голокостів, і розуміючи це, знав відповідь іще до того, як голос знову озвався до нього. Знав, яка вона має бути.

— Батьки вже приносили себе в жертву. Цю офіру вже прийняли. Ми на іншій стадії.

— Що ж тоді? Що?

Ніхто не відповів. Сол, мало не падаючи, стояв на палючому сонці. Над його головою кружляла чорна птаха, або ж вона йому марилася. Сол посварився кулаком на спижеве небо.

— Ти використовуєш нацистів як свої знаряддя. Шаленців. Монстрів. Ти й сам триклятий монстр.

— Ні.

Земля стала сторч, і Сол боком повалився на гостре каміння. Хоча подумав,