Ден Сіммонс - Гіперіон, Ден Сіммонс

Кібуц був кооперативом більше з поваги до історії, аніж на ділі. Вайнтраубам запропонували скромне житло: будинок із лампачу з плавними обрисами замість прямих кутів і голою дерев’яною підлогою, з вікон якого відкривався вид у безкраю піщану долину за гайками помаранчів та оливкових дерев. Сонце тут, здавалося Солу, висушувало геть усе, включно з турботами і поганими снами. Його проміння тут було матеріальним. І надвечір їхній будинок світився рожевими відтінками ще годину після заходу сонця.

Кожен ранок Сол сідав край ліжка доньки і чекав, поки вона прокинеться. Перші хвилини її дезорієнтації бриніли болем у його душі, тому насамперед він щодня прагнув потрапити на очі дитині попереду всіх. Він садовив її на руки, поки вона розпитувала.

— Де ми, тату?

— У дивовижному місці, малечо. Я тобі все розповім за сніданком.

— Як ми сюди потрапили?

— Спочатку телепортом, потім трошки летіли і трошки йшли, — зазвичай казав він. — Відстань не дуже далека, але досить значна, щоби вважати нашу подорож пригодою.

— Але звідки тут моє ліжко… мої плюшеві іграшки… чому я не пам’ятаю, як ми сюди переїхали?

У такі моменти Сол обхоплював її за плечі, зазирав у карі очі і казав:

— Рахіль, з тобою стався нещасливий випадок. Пам’ятаєш, як Терренс із «Жабки, яка скучила за домом» стукнувся головою і на кілька днів забув, де він живе? Ти пережила схожу пригоду.

— А мені тепер уже краще?

— Так, — казав він, — тепер уже краще.

І весь будинок у цей момент заполоняв аромат сніданку, і вони йшли на веранду, де на них уже чекала Сара.

Уперше в Рахілі було дуже багато товаришів. Кібуц мав громадську школу, де їй завжди були раді і де її завжди вітали як новеньку. Впродовж довгого дня дітлашня гралася у фруктових садах та лазила по скелях.

Авнер, Роберт й Ефраїм, старійшини місцевої ради, всіляко заохочували Сола написати нову книгу. Хеврон пишався своїми гуманітаріями, митцями, музикантами, філософами, письменниками та композиторами, яким він надавав притулок і права громадян та довготривале помешкання. Так, будинок Солові запропонували на знак дарунка від держави. Його пенсія, хоч і невелика за стандартами Мережі, з лишком покривала їхні скромні потреби у К’фар-Шаломі. На превелике здивування Сола, виявилося, що йому до вподоби фізична праця. Байдуже, працював він у фруктових садах, розчищав цілинні поля від каміння чи ремонтував стіну над містом, його розум і дух ставали вільнішими, ніж вони абиколи були впродовж багатьох минулих років. З’ясувалося, він нарешті здатен змагатися з Кіеркеґором, поки сохнув будівельний розчин, та осмислював одкровення щодо суджень Канта й Ванде, які його відвідували, коли він ретельно перебирав червиві яблука. Свої перші мозолі Сол натер у віці сімдесяти трьох стандартних років.

По вечорах він грався із Рахіль, а потім гуляв у горах із Сарою, залишивши берегти мирний сон доньки на Джуді або інших сусідських дівчат. Якось на вихідних вони вдвох із Сарою полетіли до Нового Єрусалима — вперше за той тривалий період завдовжки сімнадцять стандартних років, відколи Рахіль повернулася жити разом із ними.

Але назвати життя ідилічним ніяк не виходило. Надто часто Сол прокидався вночі і проходив босяка коридором, в кінці якого бачив, як Сара сидить над ліжечком, у якому спала Рахіль. Надто часто наприкінці некороткого дня, купаючи малу в старому керамічному шаплику серед рожевого відсвіту стін, дівчинка казала:

— Тату, мені тут подобається, але можна, ми завтра поїдемо додому?

І Сол їй кивав у відповідь. А після казочки на ніч та колискової, та поцілунку на добрий сон, переконавшись у тому, що Рахіль заснула, пробираючись навшпиньках із кімнати, він чув приглушене «Знюхаємося!» від загорнутої в ковдру ляльки, на що незмінно відповідав «Збачимося!» Розпластавшись у ліжку, в якому мирно дихала і, можливо, спала кохана жінка, Сол стежив за вузькою смужкою блідого світла від одного або й обох дрібних супутників Хеврона, що перебігала шерехатими стінами, і вів бесіди з Богом.

Сол уже кілька місяців бесідував із Богом, поки збагнув, чим він займався. Ця думка його повеселила. Ці діалоги навряд чи можна було назвати молитвами, радше — гнівними монологами, які, майже діставшись градуса інвективи, перетворювалися на завзяті суперечки із самим собою. От тільки насправді не тільки з собою. Одного дня Сол зрозумів, що тематика запальних дискусій була настільки грунтовною, ставки такими високими, а розмах таким масштабним, що тільки одну єдину особу він міг гудити за свою скруту — Самого Бога. Ну, а позаяк концепція персоніфікованого Бога, який не спить по ночах і переживає про людей, втручаючись в окремі життя, завжди здавалася Солові цілком абсурдною, сама думка про ці діалоги змусила його вагатися у власному душевному здоров’ї.

Бесіди тим не менш тривали.

Сол хотів знати, як будь-яка етична система — не кажучи вже про релігію, настільки незбориму, що вона пережила всі прояви зла, на яке її наражало людство, — могла корінитися в наказі Бога убити рідного сина. Солові було байдуже, що в останню мить цей наказ скасований. Йому було байдуже, що наказ був випробуванням на вірність. Ба більше, сам засновок, що власне покора Авраама дозволила йому стати отцем усіх колін Ізраілевих, спричиняв напади люті у Сола.

Пропрацювавши п’ятдесят п’ять років над історією етичних систем, Сол Вайнтрауб дійшов до єдиного і непохитного висновку — будь-яка вірність божеству, концепції або універсальному принципу, який ставить покору вище від порядної поведінки стосовно невинної людини — це зло.

— А що означає «невинний»? — питав ледве розважений і трошки буркітливий голос, що в Сола асоціювався з цими суперечками.

— Дитина невинна, — думав Сол. — Ісаак тодішній. Рахіль зараз.

— Невинні тільки тому, що діти?

— Так.

— І не буває таких ситуацій, коли кров невинних потрібно пролити заради важливої справи?

— Ні, — думав Сол. — У жодному разі.

— Але ж, здається мені, «невинним» може бути не лише дитина?

Сол завагався, відчуваючи пастку, намагаючись зрозуміти, до чого веде його невидимий співбесідник. Але так і не збагнув.

— Ні, — подумав він, — «невинними» можуть бути не лише діти.

— Такі як Рахіль? У віці двадцяти чотирьох років? Невинними не можна жертвувати за жодних обставин?

— Саме так.

— То, можливо, це частина уроку, що його Авраам мав засвоїти, перш ніж стати батьком найблагословеннішого народу на світі?

— Якого уроку? — подумалося Солу. Але голос у його голові вже розтанув, залишивши по собі тільки спів нічного птаства і тихе сопіння дружини під боком.