Філіп Джордж Зімбардо - ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

суперечливі зобов’язання змушують нас триматися помилкових рішень, раціоналізувати їх: наприклад, в’язні продовжують перебувати в удаваній тюрмі, хоч і могли б із неї вийти, а охоронці виправдовують свої зловживання посадою. По-друге, потреба знати і розуміти наше середовище та відносини з ним спонукає до цікавості, наукових відкриттів, розвитку філософії, гуманітарних наук і мистецтва. Однак беззмістовне, мінливе, деспотичне середовище може викривити ці базові потреби і призвести до фрустрацій і бажання ізолюватись (як це сталося з нашими в’язнями). І нарешті, наша потреба стимуляції збуджує тягу до досліджень і ризикованих пригод, але також може зробити нас вразливими до нудьги, коли ми потрапляємо у місце, де нічого не відбувається. Нудьга ж, своєю чергою, може бути сильним моти ватором до дій, як ми побачили в охоронців нічної зміни Стенфордського в’язничного експерименту, які потішалися зі своїх «іграшок».

Утім хочу уточнити одну річ: розуміння, чому так сталося, не виправ довує того, що сталося. Психологічний аналіз — це не «виправдологія», Особи та групи, які поводяться аморально і незаконно, мусять нести від повідальність за свою співучасть і злочини. Проте у визначенні тяжко сті покарання слід враховувати ситуативний і системний чинники, які впливали на поведінку цих осіб[202].

У наступних двох розділах ми вийдемо поза контекст Стенфордського в’язничного експерименту, щоби розглянути велику сукупність психо логічних досліджень, які доповнюють і розширюють викладені на цей момент аргументи про потужність ситуативних сил у формуванні люд ських думок і дій. Перш ніж рушити далі, ми маємо повернутись і розі братися з кількома фінальними засадничими питаннями, що їх порушив наш експеримент. Перше і найважливіше: чи було страждання варте того? У тому, що люди страждали під час експерименту, немає жодного сумніву. Ті, хто спричиняв ці страждання, також мусили розібратися з усвідомленням того, що вони перевищили вимоги своїх ролей, коли завдавали болю і принижували інших годинами, днями. Тому етичність цих та інших досліджень потребує особливої уваги.

Доброчесність, як показує Данте у «Пеклі», — це не лише пасивне утримання від гріха. Це — дія. Тут я порушуватиму питання того, як у Стенфордському в’язничному експерименті відбувалося утримання від дії. У наступному розділі я ширше розглядатиму наслідки неспромож ності діяти на користь суспільству (наприклад, пасивні спостерігачі не можуть втрутитися, коли безперечно потрібна допомога).

На додаток до розгляду етичних помилок та упущень абсолютної етики ми мусимо зосередитися на глибині релятивістської етики, яка скеровує більшість наукових досліджень. Баланс між шальками реляти вістської етики потребує зрівноваження втрат і набутків. Чи було відшко довано той біль, якого зазнали учасники цього експерименту, набутками для науки і суспільства? Іншими словами, чи виправдовує наукова мета методи експерименту? І хоча є багато позитивних наслідків цього дослі дження, читачам віддається право вирішувати для себе, чи варто було цьому дослідженню взагалі відбутися.

Дослідження, яке стимулює роздуми, породжує інші експерименти і поглиблення досліджень, так сталося і зі Стенфордським в’язничним екс периментом. Поміркувавши про етичність Стенфордського в’язничного експерименту, ми коротко оглянемо деякі спроби повторення експери менту і застосування цього дослідження в ширших контекстах, що під креслює його значущість.

МІРКУВАННЯ ПРО ЕТИЧНІСТЬ СТЕНФОРДСЬКОГО В'ЯЗНИЧНОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ

Чи було дослідження Стенфордського в’язничного експерименту неетичним? З багатьох поглядів, відповідь «так». Утім є інші способи розгляду цього експерименту, які дадуть обґрунтоване «ні». Перед тим як у межах ретроспективного аналізу поглянути на аргументи на підтримку кожної з цих двох протилежних відповідей, я мушу уточнити, чому я взагалі зачіпаю ці питання через десятки років після завершення експерименту. Глибоко зосередившись на цих етичних питаннях особисто, я відчуваю, що можу надати ширший, ніж зазвичай, їхній огляд. Інші дослідники можуть мати з цього користь — уникати схожих підводних каменів, — якщо знатимуть про деякі ледь вловимі знаки небезпеки, бути більш уважними до проблеми етичної безпеки, як її висвітлив Стенфордський в’язничний експеримент. Я не захищатимусь і не раціоналізуватиму свою роль у дослідженні, натомість використаю експеримент як рушій для окреслення складності етичних суджень, пов’язаних із дослідами, що тягнуть за собою втручання у життя й діяльність людей. Спочатку розгляньмо категорію етики втручання. Ми забезпечимо основу для порівняння абсолютної й релятивістської етики, які скеровують експериментальне дослідження.

ЕТИКА ВТРУЧАННЯ

Кожне втручання в життя індивіда, групи, середовища є етичним питанням (радикальний психолог Роналд Д. Лейнґ сказав би, що це «політичне рішення»). Психологи, хірурги, радники, експериментатори, освітяни, планувальники міст, архітектори, соціальні реформатори, працівники сфери охорони здоров’я, лідери культів, продавці вживаних автомобілів і наші батьки — усі ці різноманітні групи людей мають спільні цілі. Ось деякі з них: зцілення, коригування поведінки, рекомендації щодо дій, тренування, навчання, перебудова свідомості, контроль, зміни, розподіл коштів, побудова чи дисципліна — загалом різні форми втручання, які впливають на наше життя прямо або опосередковано (через зміни у середовищі).

Більшість суб’єктів втручання спочатку мають на меті вигоду для об’єктів втручання та/або суспільства. Проте саме їхні суб’єктивні цінності визначають співвідношення витрат і прибутків і порушують украй важливі етичні питання. Ми приймаємо за належне цінність потужних соціальних впливів, які здійснюють батьки, коли формують «Я» дитини для досягнення соціального, політичного та релігійного ідеалу. Чи варто нам переживати, що батьки роблять так без усвідомленої згоди дитини?

Це питання виглядає непотрібним, поки не згадуються батьки, які залучали своїх дітей до «груп ненависті» (як-от Ку-клукс-клан), деструктивних культів, терористичних груп, проституції.

Щоб розставити всі крапки над і: «сфера впливу батьків» зазвичай не ставиться під питання, навіть коли вони вчать дітей нетолерантної поведінки і упереджень, — лише тоді, коли вони роблять це у надмірно жорстокі способи. Утім що ми можемо сказати про ситуацію, де батько хотів виховати з сина патріота? Це бажання є прийнятним у всіх суспільствах. Та батько написав лікареві, який вів колонку порад у національному журналі: «Я люблю свою країну і хочу, щоб мій хлопчик теж її любив. Чи можу я виголосити підбадьорливу промову синові у вухо, поки він спить? Нічого особливого, лише кілька патріотичних заохочень».

З одного боку, батько запитує, чи ця тактика спрацює; чи є докази, що навчання уві сні може бути ефективним інструментом для вкладання у підсвідомість нав’язливих повідомлень? (Відповідь — немає доказів, що це ефективно.) З іншого боку, батько порушує етичне питання: чи це етично — навіювати ідеї беззахисному сонному синові в такий спосіб? Чи було б це етично, якби дитина була при свідомості і він використав матеріальне заохочення або суспільне схвалення замість цієї сумнівної технології? Що саме — батькова мета чи спосіб — може вважатись етично неприйнятним?