Джо Аберкромбі - На лезі клинка

на діру, яка все ще диміла.

— Вона знала моє ім'я...

Чаклун добрів до останнього цілого стільця і звалився на нього, вкінець виснажений.

— Мабуть, то був пожирач. Надісланий Калулем.

— Що-що? — запитав Лоґен спантеличено. — Ким надісланий?

Баяз витер з обличчя піт.

— Ти ж не хотів знати.

— Дійсно, не хотів.

Лоґен не міг цього заперечувати. Він потер підборіддя, поглядаючи крізь рваний отвір у стіні на нічне небо, і подумав, чи не пора змінити свою думку. Але було пізно: у двері почали нестямно гупати.

— Відкриєш, добре?

Лоґен незграбно переступив через уламки і зняв засув. В кімнату увірвався сердитий вартовий, в одній руці якого була лампа, а в іншій — оголений меч.

— Я чув шум!

Світло лампи впало на уламки, вихопило подертий край зірваної штукатурки й вибите каміння, і спинилося на порожнечі, за якою виднілося нічне небо.

— От блядь, — промовив він.

— Нас відвідав непрошений гість, — пробурмотів Лоґен.

— Е... мені треба доповісти... — вартовий був геть збитий з пантелику, — кому-небудь.

Задкуючи до дверей, він перечепився за звалений сволок і ледь не впав. Лоґен почув, як по сходах вистукують його чоботи.

— Що таке пожирач?

Мовчання. Чаклун спав: його очі були заплющені, брови нахмурені, а груди повільно то піднімалися, то опускалися. Лоґен глянув униз. Як не дивно, а він ще досі міцно стискав у правій руці прекрасний і витончений жбан. Лоґен розчистив місце на підлозі і поставив його посеред уламків.

Одні з дверей розчахнулися, і серце Лоґена заледве не вискочило з грудей. Це був Малакус: очі круглі, волосся на голові дибки.

— Що за... — учень пробрався до діри й обережно виглянув у темряву, — чорт!

— Малакусе, що таке пожирач?

Кей різко обернувся і з жахом поглянув на Лоґена.

— Людську плоть їсти заборонено... — прошепотів він завчені слова.

Питання

локта швиденько запихав кашу в рот, сподіваючись з'їсти хоч половину, поки до горла не підступить нудота. Він ковтнув, закашлявся і затремтів, а тоді просто відсунув миску, наче сама її присутність ображала його гідність. «А, власне, так і є».

— Сподіваюся, це щось важливе, Северарде, — буркнув він.

Практик провів рукою по своєму масному волоссю.

— Дивлячись, що ви вважаєте важливим. Це про наших магічних друзів.

— А, Перший з-поміж магів і його відважні супутники. Що вони там вчудили?

— Минулої ночі у їхніх апартаментах зчинився галас. Вони кажуть, ніби хтось до них вломився. Відбулася якась сутичка. Здається, було завдано деяких збитків.

— Хтось вломився? Якась сутичка? Завдано деяких збитків? Ґлокта несхвально похитав головою.

— «Здається»? «Здається» для нас не годиться, Северарде. — Цього разу в нас більше нічого нема. Вартовий не вдавався у подробиці. Як на мене, він виглядав до дідька стривоженим.

Северард розтягнувся на кріслі так, що його плечі порівнялися з вухами.

— Комусь все одно доведеться з'ясувати, що там сталося, тож чому би це не зробити нам? Ви зможете гарненько роздивитися їх зблизька. Може, вдасться їх про дещо розпитати. — Де вони?

— О, вам це сподобається. У Великій вежі.

Ґлокта насупився, висмоктуючи залишки каші з порожніх ясен.

«Звичайно. Ще й на самісінькій горі, напевно. Скільки сходинок!»

— Ще щось?

— Північанин ходив вчора прогулятися. Блукав то тут, то там і обійшов пів-Аґріонта. Ми, звісно, за ним стежили. — Практик шморгнув носом і поправив маску. — Потворний він, як чорт.

— A-а, сумнозвісний північанин. І що, він творив якісь безчинства? Ґвалтував і вбивав, підпалював будинки тощо?

— Та, чесно кажучи, ні. Нудний видався ранок. Він просто блукав і витріщався, говорив із кількома людьми.

— З кимось важливим?

— Ні. З одним із теслярів, котрий працював над трибунами для Турніру. З клерком на Алеї Королів. Ще була одна дівчина біля Університету. З нею він теж трохи балакав.

— Дівчина?

В очах Северарда заграла усмішка.

— Ага, і то гарненька. Як же її звали? — Він клацнув пальцями. — Я ще спеціально дізнавався. Її брат служить у Королівському полку... Вест, якось Вест...

— Арді.

— Точно! Ви її знаєте?

— Гм-м...

Ґлокта торкнувся язиком своїх порожніх ясен.

«Вона цікавилася, як у мене справи. Я пам'ятаю».

— Про що вони могли говорити?

Практик звів брови.

— Мабуть, про якусь маячню. Хоча вона з Енглії і не так давно сюди прибула. Тут може бути якийсь зв'язок. Хочете, щоб я її арештував? Ми могли би влаштувати допит.

— Ні! — гримнув Ґлокта. — Ні, не треба. Її брат колись був моїм другом.

— «Був».

— Нізащо не чіпай її, Северарде, ти зрозумів?

Практик стенув плечима.

— Як скажете, інквізиторе, як скажете.

— Такі кажу.

Повисла пауза.

— Отже, з мерсерами ми покінчили? — спитав Северард ледь не із сумом в голосі.

— Схоже на те. Їм кінець. Тільки й залишилося, що позачищувати за ними.

— Гадаю, прибирання буде золоте.

— Авжеж, — похмуро сказав Глокта. — Однак Його Преосвященство вважає, що наші здібності варті кращого застосування.

«Наприклад, стеження за гаданими чаклунами».

— Сподіваюсь, ти ще не позбувся того невеличкого маєтку біля доків.

Северард стенув плечима.

— Я не здивуюсь, якщо незабаром вам знову знадобиться місце, що знаходиться подалі від цікавих очей. Маєток нікуди не подінеться. І ціна буде помірна. Просто шкода покидати роботу на півдорозі.

«Дійсно».

Глокта на мить примовк, замислившись.

«Це ризиковано. Архілектор казав припинити розслідування. Йти проти нього дуже небезпечно, утім, я чую якийсь запашок. Що б там Його Преосвященство не казав, але будь-яку справу треба завжди доводити до кінця».

— Гадаю, можна ще дещо зробити.

— Справді?

— Так, але це буде між нами. Ти знаєш щось про банки?

— Це такі великі будівлі. Вони позичають людям гроші.

Глокта слабо усміхнувся.

— Я й не думав, що ти такий спеціаліст. Є один конкретний банк, який мене цікавить. Називається «Валінт і Балк».

— Ніколи про нього не чув, але можу попитати.

— Тільки будь обережним, Северарде, чуєш мене? Ніхто не повинен про це знати. Я серйозно.

— Та я сама обережність, шеф, спитайте кого хочете. Всі знають — я у цьому ділі професіонал.

— Дуже на це сподіваюсь, Северарде. Дуже на це сподіваюсь. «Або полетять і моя голова, і твоя».