Ruslan B - Ціна помилки, Ruslan B

– Ну той що? – спокійно відповів той – Яка тобі різниця? Все уже заплачено.

– Тобто заплачено?

– Я тобі кажу, значить оплачено. Чого ти так боїшся про це? Якщо я тебе витягнув з дому, значить я відповідаю за тебе.

– Та, ти крутий – усміхнулась вона – Вибач, я просто не звикла…

– Звикай – спокійно промовив він – Якщо хочеш бути зі мою.

Ця остання фраза зачепила дівчину. Він ніби читав всі її думки. Звідки він міг догадатися про що вона зараз думає.

– А ти не боїшся зараз сісти за руль? – перевела мову Вікторія.

– А чого боятися? Хочеш сказати, що я поганий водій! – сміявся Радик.

– Та ні. Але все ж… – дівчина дивувалася з такої безпечності і водночас з такого безумства.

– Тоді вип’ємо ще і поїдемо кудись – запропонував Радик.

Цей вечір був якийсь ніби не такий. Він був наче відмінний від усіх інших. Було щось, що змінювало все. Зовсім усе. І все було по іншому. Якось і дивно і водночас не звично. Але разом і з тим так бажано.

Машина гнала на шаленій швидкості. Він любив швидкість. Можливо тому, що це була якась не зрозуміла, не вивчена ще наукою підсвідома потреба. Можливо, він хотів показати себе «класним пацаном». А може просто звичка ще з Америки. Але якби там не було він все одно порушував правила. Треба сказати, що в Україні така річ була доволі поширена. Радик однією рукою вів машину а іншою щось шукав на телефоні.

Віка сиділа поруч. Для дівчини це було вперше. Вона боялася. Боялася швидкості. Боялася, що хтось скаже її мамі. Боялася того, що буде далі. А далі по переду була ціла ніч.

– Куди їдемо? – раптом спитала Віка – Слухай, то ж буде пізно …

– Той що? – здивувався Радик – Ти що боїшся? Та не кину тебе на дорозі. Будеш в дома коли треба!

– Просто… Ну я мамі не сказала … А вона буде переживати – почала дівчина.

– Ааа то ти боїшся що дістанеш – засміявся Радик – Та перестань. Все буде добре. Просто хочу тобі показати одну річ. Тут близько.

Вони проїхали останні домівки і виїхали за місто. Дорога піднімалася все вище. Ще один поворот і вона стрімко виходила на пагорб. На самому вершку Радик зупинив машину. Звідси було найкраще видно місто. Нічне воно здавалося ще кращим аніж будь-коли. Він вийшов і став поруч.

Навкруги була цілковита тиша. Тиша від якої мурашки бігали по тілу. Гробова тиша. І тільки білий сніг навколо і місяць у горі робили з цього місця приємну зупинку.

Дівчина теж вийшла. Вона стояла осторонь і боялася ступити далі і крок. Вона ніколи раніше не була тут в таку пору. «Тупа шмаркачка – подумав Радик – Хоче зіграти дорослу дівчину а сама аж зубами клацає від страху. Думає, що я її зараз тут же й почну ґвалтувати. От дурна».

– Ну що, як? – спитав він ніби спеціально – Бачу тобі страшно. Чому?

– Ні. Гарно. Просто я ніколи не була тут. Я…

– Ага, думала що я почну приставати до тебе!

– Та хто тебе там знає

– А ти не забагато хочеш?

– Не зрозуміла.

– Думала, я буду до тебе тут лізти не тверезим. А потім ти зможеш мене розкрутити якось…

– Я такого не казала!

– Зате я сказав – спокійно відповів Радик – А тепер давай без масок. Якщо хочеш бути зі мною, мусиш запам’ятати певні правила. Ну по-перше: я не бик, щоб налітати на перше ліпше м'ясо. По-друге я не люблю брехню. Так що запам’ятовуй!

– Хех.. кладеш з себе крутіка. Думаєш – купилась?

– А я не думаю. Я тобі сказав, що робити якщо хочеш …

Він обірвав на пів слові. Вони мовчали. Дивним здавалася така розмова як для початку. Важко було зрозуміти цю мовчанку. Для когось вона б видалася вичерпаною, цілком логічним завершенням розмови. Можливо. Але щось все таки було інакше.

Вони просто дивилися і слухали тишу, купаючись і насолоджуючись кожною миттю ніби востаннє. Минали хвилини.

Радик сів і витягнувши свій блокнот почав щось записувати.

Минуло три дні. Так, ніби й не було. Що лише не було а цей короткий але водночас такий довгий час. Вікторія і Радик стали друзями. Ні, вони тепер були більше ніж друзі.

Кожна зустріч ставала чимось більшим аніж просто потребою вбити час. Навіть в повітрі відчувалося щось інше.

Що це було: і не любов і не приязнь і не дружба. Пристрасть? Короткочасне прагнення тіл? Не просто прагнення?! Не просто потяг?! Це була сила, що зводить серця і полонить душі тягнучи їх просто в пекло.

І вони піддавалися цьому. Що раз то все більше. І йшли за покликом своїх дурних ідей і почуттів, котрі не пророкували нічого у майбутньому.

Їх серця билися якось по-іншому і думали вони тепер зовсім по-іншому, ніби божевільні. Так, ніби цілий світ належить тільки їм обом. Це було прагнення котре обернеться страшною трагедією.

Ще не так багато часу і Радик залишиться тільки у памяті тисяч любителів кіно. А вона буде тільки зрідка приносити квіти на місце катастрофи. А ще скандали, плітки і різні інтриги.

Але зараз вони мали час щоб просто кохати і летіти душами в небо. Ось вона – сила, що творить і нищить людину водночас. Це любов.

Та перша зустріч змінила ставлення з обох сторін. Радик перестав дивитися на Вікторію як на «малу шмару». А вона навчилася довіряти йому.

Вона сміло приходила в гості до Радика. Олена Кирилівна знала дівчину Мати розуміла, що між її дорослим сином і цією ще школяркою щось є. Але змовчувала. Це ж типово для батьків. А що могла сказати? Якщо прийшла дівчина в гості. Нормально поводиться, про щось собі говорять. Нема до чого придертися. А на одні тільки підозри не будеш покладатися. Тим паче, що Радик пообіцяв допомогти дівчині вступити до університету. А він таки міг дещо.

А Віка, мало не летіла на крилах. Хтозна чому. Можливо їй подобалося мати такого друга. Може обіцянка допомогти. А може насправді любила.

Зрештою, чи буває любов у шістнадцять-сімнадцять років важко сказати. Хтось скаже що так, хтось заперечить. Але попри все вони були разом і цього було досить.