Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

Зі Стівом Ротвелом було покінчено. Він востаннє здригнувся. востаннє скрикнув...

І його, як і розірваний ланцюг, засмоктало в коло. Це сталось так швидко, тихо... так, я сказала б, невагомо, ніби його просто вдихнула чиясь величезна паща. Щойно він лежав тут — цей кремезний, укритий льодом чоловік, — і ось уже залізне коло спорожніло. Стів Ротвел, керівник славнозвісної агенції «Ротвел», загинув.

А всередині кола переможно кружляли сірі тіні. Ланцюги знову заворушились—на землю посипались зламані ланки. Якась могутня сила штовхала зсередини захисний бар’єр. Зрозуміло було, що довго він не витримає.

Локвуд, хитаючись, підняв з землі свою рапіру. Смертельно блідий, він узяв мене за руку й повів до колег.

—Джордже! — покликав він.

— Що?

— Ми пошкодили коло. Де ота твоя здоровенна каністра? Пора, здається, застосувати її...

— Що? Велику Бренду?

— Ти вже придумав їй ім’я?

— Правду кажучи, я вже звик до неї, — зітхнув Джордж, знімаючи з пояса великий сріблястий кокосовий горіх. — Гкразд... Можна, Локвуде, я сам її жбурну?

— Ні! Краще нехай це зробить Люсі. Вона стоїть ближче до кола... Тільки не кидай!

Джордж передав мені каністру. Вона виявилась навіть важча, ніж я сподівалась.

— Тут є годинниковий механізм. Отам, збоку... Як ти гадаєш, Люсі, двох хвилин вистачить?

Я поглянула на пошкоджені ланцюги, на сірі тіні, що купчились біля тріщини в бар’єрі. Серед них майнуло обличчя Емми Марчмент із порожніми очними ямками й багряними вустами. Пропливло й товстелезне пузо Соломона Ґаш. Десь у тумані, напевно, майоріла й святкова блакитна сукенка Гетті Флайндерс — надто вже знайома мені сукенка... Скоро ланки остаточно розійдуться, коло розірветься, і всі ці духи полинуть у наш світ...

Я крутнула коліщатко годинникового механізму й клацнула вимикачем:

— Вистачить і однієї хвилини. А тепер мені цікаво, чи швидко ми вміємо бігати?

Виявилось, що бігати ми вміємо досить швидко. Перший вибух гримнув, коли ми саме вибігали з воріт інститутської огорожі. Він зірвав дах головного ангара, а хвиля від нього повалила нас на траву. На якусь мить ніч перетворилась на день, і в сліпучому світлі стало видно кожну билинку, що зеленіла чи жовтіла на землі. А тоді з неба полетіли перші уламки розжареного металу, й наш інтерес до ботаніки хутко вщух.

Ми помчали далі. За кілька хвилин ми вже вискочили на вершину пагорба й заховались там під березами, спостерігаючи за тим. як палає дослідницький центр.

Коли ми трохи відсапнули. Локвуд обернувся до Джорджа, Кіпса й ГЬллі. що лежали зморені на землі.

— Дякую, що врятували нас, — сказав він. — Ми з Люсі ще нікому й ніколи так не раділи, як вам у тім ангарі. Ми думали, що ви пішли собі додому.

— А ми й справді мало не пішли, — відповіла ГЬллі.

Джордж кивнув:

— Після того, як ви залишили нас в арсеналі, ми засперечались. що нам робити далі. Кіпс наполягав, що ми повинні йти додому — за твоїм наказом. А я не хотів. Зібрався йти за вами навздогін, та ГЬллі мене зупинила. Тож Кіпс тоді сказав: коли вже стрибати з моста в воду, то принаймні не голіруч. От мий заходились озброюватись. Нас, щоправда, трохи затримали ті двоє лаборантів — знову пройшли повз нас, — та ми після цього відразу вирушили в похід. Якби ти бачив нас утрьох, коли ми марширували тим коридором, озброєні до зубів!.. — він зареготав. — Отож дістались ми до того великого ангара й заховались за ящиками, а тоді побачили, як ви заходите в коло.

— То це вас ми тоді почули?! — я аж рота роззявила з подиву7. — А ми з Локвудом думали, що то агенти Ротвела! Тому ми й полізли до кола!

— Та невже? Тоді пробачте, — відповів Джордж. — Ви ж нам не докорятимете за те, що ми тоді повернулись? А коли вже ми побачили, як ви зникаєте в натовпі привидів... одне слово, ми просто-таки очманіли. Накидки там чи не накидки — ми все одно думали, що ви загинете. Аж тут повернувся Ротвел зі своєю бандою, а з ними отой придуркуватий чолов’яга в бляшанці. Підійшов до ланцюга й собі поліз у коло...

— Ото й була Тінь, що крадеться, — пояснила я. — Ні, тільки нічого не питай. Потім усе тобі розкажемо... А що сталося далі?

— Сталося те, — обізвався Кіпс із трави, — що Джордж здурів.

Джордж зняв окуляри й протер очі.

— Я не знав, що то Тінь, — сказав він. — Зате чудово розумів, що то за коло. Був певен, що ви лежите там мертві... Куди й поділося моє заціпеніння! Я... трохи розсердився. Уже й не тямив, що роблю. Аж бачу — стою й жбурляюсь каністрами в тих мудрагелів... — Він скрушно зітхнув. — Отаке-то. Добре, що все вийшло як слід.

— А якби не вийшло? — запитав Локвуд, дивлячись на вогняне пекло, що вже підбиралось проходами до арсеналу з його запасами бомб та каністр із магнієм.

— Ми ж усе одно думали, що ви померли, — відповів Джордж. — От і засмутились.

Цієї миті прогримів страшенний, нечуваний досі вибух. Він стер із землі всі рештки дослідницького центру Інституту Ротвела, на місці яких спалахнув буйноцвіт сліпучо-білого полум’я.

—Люсі,—мовив Локвуд.—Наступного разу, коли Джордж захоче взяти собі останній коржик, то нагадай, щоб я дозволив йому це зробити.

— Нехай бере собі хоч увесь пакунок, — відповіла я.

Ми вп’ятьох сиділи на вершині пагорба й милувалися пожежею. За далекими горами на сході вже розвиднялось. Попіл, що вкривав поле, виблискував у перших сонячних промінцях, наче та паморозь.

Понад тисяча* років — відтоді, як останній крук додзьобав кістки вікінгів та саксів, що залишились після давньої битви. — про село Олдбері-Касл майже ніхто не пам’ятав. Так тривало багато століть. Навіть нещодавня навала привидів не привернула до цих місць особливої уваги. Проте все змінилося, тільки-но стався «нещасний випадок в Інституті Ротвела» — саме так газети назвали те, що сталося тієї незабутньої для нас ночі. За мить і село, і його околиці стали найвідомішим місцем на всю Англію.

Реакція на ці події була миттєвою. Пів на дев’яту ранку, тобто десь через три години після