Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

ось від льоху долинуло мляве «дзень», то вона підійшла до льохових дверей та й побачила повтор ранкової сцени з пилкою.

— Таж він точно отак-о робив! — казав Ластер, із сумовитою надією дивлячись на нерухому пилку. — От тільки б паличку підхожу знайти…

— А в льоху ти ж її і не знайдеш, — сказала Ділсі. — Мерщій виводь його звідсіль на сонечко, поки обидва ви не схопили запалення легенів на цій сирій підлозі.

Ділсі почекала, поки допевнилася, що вони таки вийшли з льоху, а тоді подалися до паркану, де купкою росли кедри. І тільки тоді старенька пішла до хатини.

— Гляди ж мені, не заводься! — наказав Ластер. — Я й так сьогодні добряче вже з тобою наморочився. Між дерев був підвішений гамак із діжкових клепок, скручених-перевитих дротом. Ластер розлігся в гамаку, а Бен навмання побрів собі далі. Ось він і знову запхинькав. — Тихо мені! — цитькнув на нього, підвівши голову, Ластер. — А то зараз дам лупня. — І знову вистягся в гамаку. Бен зупинився, але Ластер чув: усе ще пхинькає. — Ти замовкнеш там чи ні? — грізно мовив Ластер. Тоді з гамака зліз, пішов слідком за Беном, а той присів навпочіпки біля купки землі. З двох країв там у землю були увіткнуті дві порожні пляшечки синього скла, колись у них була якась отрута. Із горлечка однієї стирчало зав’яле стебло дурію-німиці. Бен сидів перед тим дурієм і протягло, без слів, постогнував. Усе ще стогнучи, непевно поводив рукою, намацав галузку та й увіткнув її в порожню пляшчину. — Ну й чого рознився? — йому Ластер. — Нема ж причини, чого б тобі нити! Чи хочеш, щоб я зробив тобі причину? Десь отак-о! — Присівши, він зненацька хапнув пляшечку й сховав за спину. І Бен замовк. Він лише сидів усе так само навпочіпки й витріщався на виямку, що лишилася після пляшечки, але тільки-но набрав повні легені повітря, щоб заплакати, як Ластер раз! І повернув пляшечку на місце. — Тссс! — просичав він. — Не смій мені репетувати. Ось він тобі, твій слоїчок. Бачиш? Оце ж він. Та ні, тут ти скільки стирчатимеш, стільки й репетуватимеш. Ходім поглянемо, як вони там — чи не ганяють уже м’ячика? — Потягнув Бена за руку, підвів на повен зріст, і пішли вони до паркана, стали рядком і дивляться ладком крізь щілини в сплетах жимолості, ще й не розцвіченої.

— Оно вони! — сказав Ластер. — Отам-о, підходять. Бачиш їх?

Вони дивились, як четверо граків, загнавши м’ячі в ямки, послали їх далі, від стартової цяти. Бен спостерігав, повискуючи й пускаючи слину. Коли гольфярі подалися далі, за ними потюпав і він попід парканом, хитаючи головою та стогнучи. Один гравець сказав:

— Гей, кедді! Подай ключки!

— Тихо, Бенджі! — сказав Ластер, але Бен тюпав усе далі, тим клишоногим своїм тюпцем, хапаючись за штахети й хрипко та безнадійно голосячи. Гравець ударив і пішов далі, а Бен не відставав від нього аж до кінцевого кута паркану, а тоді припав до штахет, не зводячи очей з гольфярів, а ті вже й пішли, геть подалися.

— То ти замовкнеш, га? — присікався Ластер. — Замовкни зараз-таки! — Потряс Бенові руку. Але той як учепився в паркан, так і плакав, безперестанку, хрипко й затято. — То ти так і не перестанеш? — не відступався Ластер. — Та невже так і не перестанеш? — Але Бен тільки видивлявся у щілину в паркані. — Ну, то гаразд, — мовив Ластер. — Плачеш без причини, то зараз я тобі причину й підкину! — Через плече озирнувся на будинок. А тоді зашепотів: — Кедді! Ну, давай, реви! Кедді! Кедді! Кедді!

А за хвилину, в проміжках між протяглими зойками Бена, долинув до Ластерових вух Ділсін голос — старенька їх кликала. Ластер узяв Бена за руку, й вони через подвір’я пішли до неї.

— Я ж казав: розвиється, — виправдовувався Ластер.

— Ах ти ж, шелихвосте шалапутистий! — лайнулася Ділсі. — Ану признавайся: що ти йому зробив?

— Та я нічо’. Я ж казав тобі, що хай-но ті гравці розіграються, так він і розплачеться.

— Підведи його до мене, — сказала Ділсі. — Тихо, Бенджі, тихо, лихо! Не плач. — Але Бен не вгамовувався. То вони хутенько перейшли подвір’я та й зайшли до халупи. — Давай принеси того капця! — послала Ластера Ділсі. — Тільки не розтривож там міс Келайн. Як скаже що, ти заспокой її, мовляв, він зі мною. Біжи ж! Уже ж хоч це ти, либонь, умієш як слід робити. — Ластер почимчикував, а Ділсі підвела Бена до ліжка, посадила поруч, біля себе та, обійнявши, почала люляти, погойдуючись разом із ним уперед-назад, утираючи йому заслиненого рота подолком своєї спідниці. — Ну-ну, не плач, — примовляла вона, гладячи його по голові. — Тихо-тихо, тишком-нишком ми принишкнем. Ділсі з тобою ж! — Але він усе плакав та й плакав, голосячи повільно, жалюгідно, без сліз, і в тому похмурому, безнадійному його плачі здобувалося на голос усе безголосе горе, яке тільки є під сонцем. А ось повернувся Ластер, приніс білого (колись) саєтового капця — нині пожовклого, потрісканого, замацаного. Коли вклали його Бенові в руку, він притих на якусь мить. Але ось те його пхинькання знову перейшло в гучний плач.

— А може, ти б розшукав Ті-Пі? — спитала Ластера Ділсі.

— Та казав він учора, що за місто поїде. Казав, до четвертої вернеться.

Ділсі знай погойдувалася вперед-назад, гладячи Бенові голову.

— Ой, Боженьку, як же дочекатися! — зітхнула вона. — Ой, це довго ж…

— Та я ж умію правувати, мем! — сказав Ластер.

— Ти ще ридвана перевернеш, і вб’єтеся обидва! — заперечила Ділсі. — Ти ж такий бешкетник — шкіра горить! Правувати вмієш, маєш кебету, але ще більше бешкету! Не можу я покластися на тебе. Ну, тихо, тихо, — знов запримовляла вона. — Тссс… тшшш… тишком-нишком…

— Та що ви, мем, — не здавався Ластер. — Ті-Пі дає мені поправувати. — А Ділсі знай погойдувалася вперед-назад, обійнявши Бена й так його колисаючи. — А міс Келайн сказала, якщо не зумієте угамувати, то доведеться їй самій підвестися, зійти до нього та й утовкати.

— Цить, не плач, спечу калач, — примовляла Ділсі, гладячи Бенові голову. — Ластере, золотко! — звернулася до хлопця. — Ти пам’ятатимеш стареньку свою меммі і їхатимеш рівнесенько, без бешкету, без витівок?

— Так, мем! — запевнив її Ластер. — Правуватиму достеменно так, як сам Ті-Пі!

Ділсі все ще гладила Бенові голову, все ще погойдувалася вперед-назад.

— Я ж роблю усе, що тільки можу, — сказала вона. — Пан Біг мені свідок. То що ж, іди запрягай! — мовила вона, підводячись. Ластер кулею вилетів із халупи. А Бен тримав того капця і все плакав. — Ну-ну, не плач. Зараз Ластер покатає тебе в ридвані,