Тетяна Гуркало - Свято Червоної Косинки, Тетяна Гуркало

32 (2)

Подумати над сенсом життя и придумати персональну страту для кожного з присутніх Дарці не дали. Як не дивно, зовсім не присутні. Навіть найманці старанно не дивилися в її бік. Подумати їй не дало дивне підземне приміщення.

Можливо вся справа була в магічній отруті, котра вступила в бій з випитою раніше протиотрутою, але поводитися приміщення стало дивно. У колон виростали гілки і з них падало на підлогу листя. З підлоги назустріч листю тягнулися зеленкуваті туманні щупальця. Немов під підлогою сидів міфічний бог-восьминіг, виходити звідти не збирався, але подивитися на навколишній світ, торкнутися його йому було цікаво. А під стелею хтось сперечався. Схоже, дві жінки, одна чомусь здавалася старшою, а друга оманливо легковажною. Про що вони сперечалися, Дарці було чути погано, заважали любителі старовинних плащів, котрі незрозуміло чим займалися і дуже нагадували мурах. Але окремі речення долітали.

— Я не допущу…

— Буде веселенький сюрприз, уявляєш?

— Так, так, саме три пляшки і все, буде такий спокійний, хто завгодно закриє.

— А потім ми…

І от про що це? Причому, Дарці здавалося, що поступово легковажна переконувала старшу, і вела розмову в якийсь інший бік від того, що був спочатку.

Але голоси то таке, голоси майже звичне. А тут іще Лялянівель повинен скоро з’явитися. Мабуть розізлиться, коли побачить її тут. А в неї навіть плану нема.

Втім, легковажна права. Нехай буде сюрприз. Великий і від щирого серця. Всім. Адже чоловік одразу її не побачить, а потім буде вже пізно. Мабуть. Можливо навіть зрадіє своїй героїчній дружині. В чому Дарка сумнівалася насправді. Вона б власному чоловіку в мотузках не зраділа. Його ж іще розв’язувати треба.

І так, Дарка все-таки замислилася, хоч і не про сенс життя. Тому пропустила момент, коли любителі історичних плащів перестали зображати мурах, а троє навіть до неї підійшли.

— Вітаю, — прожурчав самий низький із трійці.

І дівчина якось одразу здогадалася, що це і є той Учитель. І що впізнають його всі інші завдяки єльфійському зросту. Він же чистокровний, ну, наскільки і їхньому королівському роду то можливо, тому низенький. І тому Дарка його спочатку взагалі не помітила. Ховався за товаришами. Від страшної жінки.

Захотілося дурнувато хихикнути, але дівчина втрималася. Ще це нещастя налякає. А що, якщо в нього через старість серце слабке?

— Вітаю, — замість цього сказала дарка і старанно посміхнулася. Ввічливо так, як продавчиня покупцю, котрого насправді давно зненавиділа, бо було за що. Але ж робота і все таке.

— Ти мабуть здивована, що опинилася тут?

Дарка здивована не була, тому на дурнувате питання відповідати не стала. Але воно нікому й не було потрібно. Учитель любив порозмовляти сам з собою, роблячи вигляд, що розмовляє з кимось іншим.

— Так, здивована, — відповів ельф сам собі, трохи задер лице, мабуть, щоб роздивитися ту страшну жінку. — Але що нам іще залишалося робити, коли твій нехороший чоловік вирішив не дати тобі розвиватися і рости.

Дарка навіть здивувалася і встигла задуматися, коли Лялялнівель те встигав робити. Стан у Дарки був дивний. Хотілося одночасно уважно слухати і кивати, і врізати цьому говоруну по пиці, просто заради профілактики. Можливо його в дитинстві не били, ні мати, ні однолітки. А потім якась дівчина посміла і він образився. Так що треба додати, щоб зрозумів — це життя таке, а не його персональна кара ні за що.

Дарка все-таки відсторонено кивнула і навіть посміхнулася. Як не дивно, вона себе контролювала і відчувала де справжні бажання, а де навіяні тою гидотою, якою навіть поїти не стали. Просто вкололи змазаною голкою.

— Так, нехороший чоловік. Котрий не хотів, щоб ти стала більшою…

Бо сам низенький — ледь не додала Дарка, на кінчику язика ці слова втримала.

— А тобі треба вчитися. Завжди треба вчитися. У найкращих. А ми тут найкращі. Наша школа найкраща. Всі прагнуть до нас приєднатися, але не кожному випадає шанс. А тебе ми запросили, але твій світлий не дозволив…

Голос «співрозмовника» тік, як струмок. І Дарка зрозуміла, що будь вона якоюсь дурепою, навіть без зілля могла у щось подібне повірити. Бути обраною, котра дізнається всі таємниці світу і стане найкращим магом — приємно. А тут іще майже нічого робити не  треба. Постояти, потримати чарівну річ і дозволити влити в себе знання, котрі в школі будуть просто розкладати по невідомих полицях, ну і застосовувати на практиці. А то куди магу без практики, правильно?

Дівчина кивала і сумно думала про те, що якщо Лялянівель з компанією скоро не з’явиться, вона не витримає цієї балаканини, якось вивернеться і вріже ельфу по пиці так, щоб довго розмовляти не міг.

А інша її частина раділа і відчувала себе обраною. Щиро відчувала. І це було дуже дивно.

— Ось там треба постояти, а ми на тобі сфокусуємося і передамо все, що потрібно, — впевнено обіцяв дурню ельф, котрий навіть каптур уже зняв і дійсно виявився старим і сивим. Жарко йому стало, чи що? Чи то для ритуалу потрібно, інакше артефакт його не впізнає? — І тоді все стане легко…

А ось під ручку повз інших любителів історичних плащів Дарку вів зовсім не вчитель. Він йшов поруч і продовжував обіцяти різні дива.

А куди поділися мотузки, Дарка не зрозуміла. Пропали якось непомітно. Можливо взагалі розтанули.

І їй дуже хотілося стукнути говорливого ельфа з його фантазіями. А другій половині хотілося зробити щось приємне. А іще жіночки під стелею сперечалися про те, чи встигне хтось кудись і що робити, якщо не встигне?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно