Аріна Вільде - Мій супер сусід, Аріна Вільде

- Закінчу з домофоном і піду.

Він не звертає на мене уваги, вчепився у свою викрутку і з непроникним виразом обличчя крутить там щось.

- Ти злочинець!

– Можливо, – спокійно відповідає він, на відміну від мене.

- Ти обдурив мене!

- А ось цього ніколи не було.

- Ти... ти використав мене!

Топаю ногою як маленька примхлива дитина, не наважуючись підійти до нього ближче, бо тоді невідомо, чим закінчиться наша розмова.

- Я дзвоню в поліцію! - Виймаю з кишені телефон, демонструючи серйозність своїх намірів.

– Я там уже був.

- Я знаю! І це мене дуже турбує! - Зриваюся на крик, але цього беземоційного цапа не пройняти. - Все, я дзвоню, зрозумів?

Стукаю по екрану телефону, намагаючись згадати, як викликати поліцію, незважаючи на те, що зовсім не збираюся нікуди дзвонити. Все це для того, щоб не думав, що варто йому з'явитися на порозі моєї квартири, як я кинуся в його обійми і заллю слиною його офігенський торс!

- Знаєш, ти... - починає Влад, але не домовляє, з його рота виривається дивний звук, а все його тіло сіпається в незрозумілих судомах.

Епілепсія?

Інсульт?

- Що за приколи, Владе? - Але, здається, це зовсім не жарт. Кличу його на ім'я і розумію, що, швидше за все, його вдарило струмом.- Владе, з тобою все гаразд? - Чоловік нерухомо лежить на підлозі з чортовою викруткою в руках, а в мене серце розривається від хвилювання. - Владе! - Декілька разів б'ю його по щоках, але безрезультатно.

Нахиляюся ближче, намагаючись зрозуміти, чи він дихає, і ніяк не можу згадати, як правильно надавати першу допомогу при ударі струмом.

Здається, закопати ноги у пісок. Але де, чорт мене роздери, у квартирі знайти пісок?! Може, земля з горщиків із квітами підійде?

Мене накриває паніка та страх за його життя. Як так, адже я навіть не встигла сказати йому все, що думаю про нього?! Він не може вмерти! Не зараз, не в мене вдома, та й взагалі, як він сміє знову залишати мене одну?

Можливо, якби я не була така збентежена і здивована появою Влада, якби в мене не починалася істерика, якби я не хвилювалася за його життя і ще сотні таких "якщо", я б згадала, що минула спроба лагодження домофону закінчилася тим, що він його просто знеструмив. Але зараз у мені вирують емоції, не даючи тверезо мислити, і я припускаюся помилки за помилкою.

- Владе, ти чуєш мене? - нахиляюсь до його обличчя так близько, що відчуваю аромат чоловічого гелю для душу. -  Владе, будь ласка, не вмирай! Краще хай тебе посадять!

Несподівано чоловік оживає, охоплює руками мою талію і перевертається, підминаючи мене під себе.

- Попалася, котику, - криво посміхається, блукаючи поглядом по моєму обличчю.

- Ідіот! Це не смішно, анітрохи! Відпусти мене! Відпусти! - Б'ю кулаками в груди, зриваючись на крик, і відчуваю, як по щоках скочуються сльози.

- Гей, тільки не плач, будь ласка! Пробач, ну пробач, я ідіот, знаю. Я йшов до тебе без жодної думки, що сказати і як вимолювати прощення, тому імпровізував, як міг. Навіть інструменти в тітки Каті довелося просити. Хоча, вона, здається, вирішила, що я прийшов прирізати всю її сім'ю, - заспокоює мене, збираючи губами вологу з мого обличчя, а я, користуючись моментом, вириваюся з його захоплення.

Вдаряю коліном у пах і відповзаю убік.

- Не чіпай мене, зрозуміло? - І я не жартую. Дивлюся на його руки і запитую: скільки людей він ними вбив?

Спочатку вбивав, а потім пестив ними мене. У мене стокгольмський синдром, точно. Це просто помутніння. Ще місяць-два - і все пройшло б, але він знову з'явився, пробуджуючи всередині мене колишні почуття.

Влад приходить до тями після мого точного удару в ціль, переводить погляд у мій бік і повільно, наче хижак, піднімається і рухається до мене.

- Я кричатиму, серйозно. Скажу, що ти напав на мене. Вимітайся звідси!

- Кіро, давай поговоримо, будь ласка, - втомлено просить він.

- Ні, - виставляю перед собою руку, намагаючись зупинити його.

- Кі-іра, не будь дурною дівчинкою, нам треба поговорити, адже ти знаєш. - Він насувається на мене, гіпнотизуючи своїм поглядом і не даючи мені шансу на втечу.

Я упираюся спиною у стіл і розумію, що ми перемістилися на кухню. Відходжу трохи вбік, туди, де в мийці чекають свого зоряного часу брудні тарілки, хапаю одну, здається, ту, з якої я їла суп, і з усієї сили кидаю в нахабного хама!

- Забирайся! - Влад спритно вивертається, тарілка врізається в стіну і з гуркотом розбивається. В очах спалахує вогонь, він посміхається, але більше не рухається в мій бік.

- Давай, кицю, покажи, наскільки ти зла на мене! - розлючує  мене ще більше, і я хапаюся за склянку.

Не знаю, як ніхто з сусідів не викликав поліцію, бо крики та звуки биття посуду розносилися по всьому будинку. Я вигукую на адресу чоловіка різні лайки, звинувачую його на чомусь світ стоїть і обіцяю, що якщо він хоч пальцем доторкнеться до мене - уб'ю, не роздумуючи.