Муракамі Харукі - Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі

Цинамон настільки відрізнявся від звичайних дітей, що порівнювати його з ними не мало сенсу. Коли йому сповнилося дванадцять, померла бабуся (коли це сталося, він кілька днів поспіль беззвучно плакав). Після того він перебрав на себе домашні справи — готував їжу, прав, прибирав дім, поки мати була на роботі. Після материної смерті Мускат збиралася найняти домашню робітницю, але Цинамон рішуче затряс головою. Він заперечував проти появи сторонньої людини, бо не хотів зміни порядку в домі. Врешті-решт вийшло так, що Цинамон, узявши на себе більшу частину турбот у домі, підтримував його в ідеальному порядку.

Цинамон розмовляв, користуючись руками. Пальцями, тонкими і красивими, як у матері, й до міри довгими. Вони, як слухняні живі істоти, легко й безперестанно рухалися перед його обличчям, передаючи мені потрібні повідомлення.

"Сьогодні о другій приїде клієнтка. До її приїзду вам нічого не треба робити. Я попрацюю тут ще з годину, потім поїду й о другій повернуся разом з нею. За прогнозом, сьогодні цілий день буде похмурим, тож очі у вас, гадаю, не заболять, якщо завидна спуститеся в колодязь".

Мускат казала правду: я без труднощів розумів слова, якими говорили до мене пальці Цинамона. Мови німих я зовсім не знав, але легко вловлював зміст їхніх плавних складних рухів. Можливо, Цинамон настільки майстерно водив пальцями, що лише від уважного стеження за ними ставало ясно, про що йдеться. Так зворушує навіть незнайома чужомовна п'єса. А може, мені тільки здавалося, що я спостерігаю за рухом його рук, а насправді нічого там немає. Ану ж рух його пальців — це лише декоративний фасад будівлі, а насправді я, сам того не усвідомлюючи, бачу щось інше, приховане за цим фасадом? Щоразу, коли вранці, сидячи за столом навпроти один одного, ми спілкувалися, я намагався розгледіти межу між фасадом і тим, що лежить за ним, але нічого не виходило — здавалось, ніби лінія, яка могла пролягати там, безперестанку переміщувалась і змінювала свої обриси.

Після такої короткої розмови — точніше, передачі думок — Цинамон знімав піджак, вішав його на плічка, затикав краватку в сорочку між ґудзиками на грудях й заходився прибирати або готував на кухні якусь просту їжу. За роботою він умикав стереоплеєр і слухав музику. Одного тижня це могла бути церковна музика Россіні, іншого — концерти Вівальді для духових інструментів. Він стільки разів їх слухав, що ці мелодії я назавжди запам'ятав.

Працював Цинамон чудово — спритно й без зайвих рухів. Спочатку я пропонував йому свою допомогу, але він щоразу тільки всміхався і хитав головою. Стежачи за послідовністю його рухів, я переконався, що, напевне, краще покластися на нього самого. Тож поки Цинамон уранці з чимось порався, я вирішив йому не заважати — сидів на дивані у "примірювальній" і читав книжку.

Ця не дуже простора "садиба" була вмебльована лише найпотрібнішим. Оскільки в ній насправді постійно ніхто не мешкав, то її прибирання здавалося недоречним. Та все одно Цинамон щодня ретельно пилососив, проводив ганчіркою по меблях і полицях, чистив віконні шибки спеціальним засобом, полірував стіл, стирав пил з електричних лампочок, розкладав речі по своїх звичних місцях. Давав лад посуду в буфеті, розставляв каструлі й сковорідки за розмірами, акуратно складав білизну й рушники на полицях. Чашки для кави ставив так, щоб їхні ручки спрямовувалися в один бік, поправляв шматок мила на поличці у ванній, міняв рушники, навіть якщо ніхто ними не користувався. Сміття збирав у пакет, зав'язував його й кудись відносив. Настільний годинник звіряв зі своїм, який — б'юсь об заклад! — не відхилявся від точного часу навіть на три секунди. Як тільки він помічав, що якась річ стоїть не там, де їй належить, то своїми елегантними й точними рухами повертав її на своє місце. Коли, наприклад, одного разу я зсунув годинник, що стояв на шафі, на два сантиметри ліворуч, наступного ранку Цинамон пересунув його на два сантиметри праворуч.

Однак такою поведінкою Цинамон не справляв враження людини з порушеннями психіки. Вона здавалася природною і правильною. Можливо, в його голові закарбувалася картина того, яким має бути цей світ — або принаймні тутешній маленький світ, — й підтримувати його в такому стані було для нього таким же природним, як дихати. А може, він протягував руку допомоги речам, яких охоплювало непереборне внутрішнє бажання вернутися до своєї первісної форми?

Поклавши приготовлену їжу в холодильник, Цинамон дав зрозуміти, що буде на обід. Я подякував. Потім, зупинившись перед дзеркалом, він перев'язав краватку, перевірив сорочку й надів піджак. Усміхнувшись, ворухнув губами: "До побачення". І ще раз оглянувшись навколо, вийшов через парадний вхід. Сів у "мерседес", вставив у магнітофон касету з класичною музикою й, натиснувши на кнопку пульта дистанційного управління, відчинив ворота. Описавши таку ж саму дугу, як і під час в'їзду, автомобіль виїхав з двору, а ворота зачинилися. Із чашкою в руці я стежив за цією картиною крізь щілину між віконними шторами. Птахи більше не кричали так голосно. Вітер гнав по небу клапті низьких хмар, а над ними пливли інші, густіші.

Сидячи за кухонним столом перед чашкою, я обвів очима кімнату, яку Цинамон своїми руками так старанно прибрав. Вона здавалася великим натюрмортом у тривимірному зображенні. Тишу в ній порушувало тільки цокання настільного годинника. Його стрілки показували двадцять на одинадцяту. Поглядаючи на стілець, на якому щойно сидів Цинамон, я знову запитував себе, чи правильно зробив, що не розповів їм про візит Усікави вчора ввечері. Чи не завдасть це шкоди довір'ю, що встановилося в мене з Цинамоном та Мускат?

Та мені хотілося трохи простежити, як події розвиватимуться далі. Дізнатися, що в моїй поведінці так дратувало Нобору Ватая й чому. На який хвіст я йому наступив і які конкретні заходи протидії він збирається вжити? Може, таким чином мені вдасться хоч трохи наблизитися до таємниці. І завдяки цьому до місця, де перебуває Куміко.

Коли стрілки годинника (того, що Цинамон повернув на своє місце, пересунувши на два сантиметри праворуч) уже підбиралися до одинадцятої, я вийшов у сад, щоб спуститися в колодязь.

— Коли Цинамон був ще маленьким, я розповіла йому про підводний човен і зоопарк. Про те, що я бачила в серпні 1945-го з палуби транспортного судна. Про те, як японські солдати розстрілювали звірів у батьковому зоопарку, коли американський підводний човен націлював свою гармату на наше судно, щоб його потопити. Я довго не розповідала цієї історії нікому, тримала при собі. Мовчки блукала в напівтемному лабіринті між ілюзією та реальністю. Та коли народився Цинамон, я подумала, що можу розповісти лише йому. Він ще не розумів слів, а я вже розказувала йому тихим голосом подробиці того, що сталося, не один раз, і ці картини оживали переді мною так, ніби я знімала кришку й випускала їх назовні.

Навчившись трохи розуміти мову, Цинамон наполегливо домагався, щоб я розповідала про це не один раз. Я повторювала цю історію сто, двісті, а може, й п'ятсот разів. Але не просто повторювала. Цинамона цікавили невеличкі оповідання, які я долучала до чергової розповіді. Син хотів знати і про інші гілки дерева. А тому я відхилялася вбік, відповідаючи на його прохання. Таким чином моя розповідь розросталася щораз більше й більше.

Ось так ми вдвох створили свою власну міфологію. Розумієте? Щодня ми вели розмови, як несамовиті. Про те, як називалися звірі в зоопарку, як блищала в них шерсть, якого кольору були очі. Про запахи, які там пливли. Про те, як звали кожного солдата, й про їхній вигляд. Про їхнє народження і дитинство. Про тягар гвинтівок і патронів. Про страх і спрагу, від яких вони знемагали. Про форму хмар, що пливли небом… Коли я розповідала Цинамону, переді мною виникали виразні образи й кольори. Я надавала словесної форми тому, що бачила, й передавала синові. Відповідні слова відразу знаходила. Розповіді не було кінця. З'являлися нові подробиці, й розповідь розросталась і входила в глибину…

Згадуючи про той час, Мускат усміхалася. Я вперше бачив на її обличчі таку природну усмішку.

— Але одного дня все раптом скінчилося, — проказала вона. — Того лютневого ранку, коли Цинамон перестав говорити, наша спільна історія скінчилася.

Щоб зробити паузу, Мускат закурила.

— Тепер я все розумію. Його слова поглинув лабіринт того світу, який жив у моїй розповіді. У сина відібрало мову щось таке, що вийшло з неї. А через кілька років воно вбило мого чоловіка.

Вітер подув сильніше, ніж уранці, безперестанку відносячи на схід важкі сірі хмари, що здавалися мовчазними мандрівниками, що прямують на край світу. Іноді до мене долинало його завивання між гіллям безлистих дерев у саду. Я постояв трохи біля колодязя й, поглядаючи на небо, подумав: "Може, й Куміко зараз десь так само дивиться на ці хмари". Така думка з'явилася без жодної причини, зненацька.

Спустившись драбиною в колодязь, я потягнув за мотузку і затулив його отвір кришкою. Кілька разів глибоко вдихнув, міцно стиснув у руці бейсбольну биту й поволі опустився в темряві на дно. Цілковитий морок. От що найголовніше! Ключ у цій непроглядній темряві. "Трохи скидається на урок кулінарії по телевізору, — подумав я. — Отже, найголовніше в цьому рецепті — повна темрява. Треба щоб вона була якомога густішою… А бита якомога міцнішою", — додав я і всміхнувся в темряві.

Пляма на щоці потроху тепліла. Вона давала знати, що я поволі наближаюся до суті справи. Я заплющив очі. У вухах дзвеніла мелодія, яку цього ранку за роботою слухав Цинамон. "Музичний дарунок" Баха. Вона лунала в голові, як людський гомін у залі з високим склепінням. Та невдовзі на мене зійшла тиша — вона заповзала у звивини мозку, немов комаха, що відкладає яйця. Я розплющив очі, потім знову заплющив. Темрява перемішалася, і я почав поволі відділятися від своєї тілесної оболонки.

Як завжди.

16

Можливо, попереду — глухий кут

(З погляду Мей Касахари. Частина 4)

"Добрий день, Заводний Птаху!

Минулого разу я написала про те, що стала працювати на фабриці перук далеко в горах разом з багатьма тутешніми дівчатами. А тепер поведу далі свою розповідь.

До речі, останнім часом я в душі обурююся, коли подумаю, що люди от так, з ранку до вечора, працюють не покладаючи рук.