Юрій Дмитрович Бедзік - Великий день інків, Юрій Дмитрович Бедзік

Велетень опускає руки-жердини, поправляє на носі масивні окуляри і невідривно дивиться на командира. І така щирість, така закоханість світиться в його погляді, і весь він такий добродушно-ясний, привітний, милий, що доктор Коельо мимоволі й собі усміхається. Серце йому підказує, що перед ним…

— До ваших послуг, академік Ван-Саунгейнлер. Що, не схоже? Надто непрезентабельний вигляд у академіка? — регоче він розкотисто, лунко, полохаючи своїм голосом птахів на вершечках дерев і привертаючи до себе увагу мало не всього табору.

Показує кощавими руками на своє пошматоване вбрання, на кумедну полотняну сорочку, на гумові чоботи. Чудовий вигляд! Він повезе цю одіж до себе в Голландію і, не соромлячись, з’явиться в ній на вулицях рідного Гронінгена.

Навкруги поволі збираються командири і бійці загону, з неприхованою повагою оглядають добродушного здорованя, перекидаються жартами.

— Це той, що оголосив на весь світ…

— За яким ганявся сам сеньйор Олів’єро…

— Невловимий дух сельви…

Доктор Коельо бере свого гостя під лікоть і веде зздовж галявини, м’яко й обережно ступаючи по мокрій траві.

— Тепер ви більше належите нам, аніж Голландії, - каже він, і рука його, суха, цупка, гаряча, злегка стискує лікоть мандрівника.

— Я хотів би, сеньйоре Коельо, негайно вирушити з вашими людьми до гори Комо, — каже загрубілим голосом Ван-Саунгейнлер, і в тому голосі виразно прохоплюються нотки заклопотаності. — Якщо світ дізнається про останній злочин тиранії Батіса, це додасть сили вашому рухові в країні і на всьому континенті.

Доктор Коельо уповільнює крок. Про який злочин говорить голландець? Пооране зморшками обличчя старого креола звертається до Ван-Саунгейнлера. І враз він згадує слова радіограми.

— Що ви знайшли на останній стежці інків? Невже лихо минулого так стурбувало вас?

— Не минулого, сеньйоре, — відповідає голландець. — Сьогодні ще є люди, гірші за святих отців інквізиції.

Коельо підкликає до себе вістового. Зараз він накаже виділити загін, який вирушить у дорогу з сеньйором Ван-Саунгейнлером.

Раптом клинцювата борідка доктора дивно підскакує вгору, жовті руки судорожно повзуть до горла, стискують його, потім зціплюються в кулаки і відтак падають донизу. Все тіло поволі, наче загіпнотизоване, повертається кудись убік. В очах його стоїть яскраве сонце, і те сонце вже прокралося в груди, в серце, в кожну клітину його тіла. Ціла повінь золота, щедрості, щастя заповнює старечі груди, витискуючи з них радісний вигук:

— Орнандо!

Так, це його син Орнандо, що вирвався з страшних лабетів смерті. А ти поховав його, старий батьку! А ти поквапився закреслити його життя, оплакав цього гарячого солдата, який народився для сміху й безтурботності.

Ось він біжить, стрибає через багаття, вимахує капелюхом. І весь табір проводжає його очима. Орнандо біжить до свого батька. Орнандо повернувся з сельви!

— Дякую тобі, сину! — каже батько, вкладаючи в ці слова і свою радість за повернення сина, і подяку долі за те, що він такий мужній, вправний, несхитний у боротьбі. — Дякую, Орнандо!

Вони мовчки обнімаються. Орнандо почуває себе ніяково, йому соромно надміру виявляти радість у присутності своїх бойових друзів. Він солдат, — перш за все, він виконав завдання І повинен знову зайняти своє місце в шеренгах загону.

В цю мить доктор Коельо помічає серед бійців якісь незнайомі постаті. Він одразу ж здогадується, що перед ним ті самі мужні радянські мандрівники, за яких він стільки вистраждав душею.

Орнандо рекомендує йому професора Крутояра, Бунча і Самсонова. Заспокоївшись, старий Коельо привітно-величним жестом схиляє голову. Він радий зустріти дорогих гостей. Народ його країни піднявся проти тиранії і здобув першу перемогу.

— Гаряче вітаємо вас, — промовляє дерев’яним голосом професор.

Його обличчя, скам’яніле, зжовкле, замкнуло в собі глибокий смуток. Бунч і Самсонов теж зморені, похилені, пригнічені. Їм не до тріумфу.

— Дозвольте познайомити вас, сеньйори, з другом нашої країни… — доктор Коельо схиляє голову в бік голландця, — з людиною, заради якої ви знесли стільки страждань і труднощів — Ван-Саунгейнлером.

— Ви?… — з недовірою в очах повертається до голландця Крутояр.

— Як бачите, — розводить довгими руками голландець. — Ван-Саунгейнлер власною персоною до ваших послуг.

Жартівлива доброзичливість промениться з його очей. Він стоїть в натовпі, високий, цибатий, із сивою борідкою, дуже схожий обличчям на доктора Коельо.

— В усьому світі чесні люди радіють вашому “поверненню” до життя, — каже Крутояр.

— Не перебільшуйте, професоре, — сміється голландець. — Ніхто ще цього не знає.

— Але скоро дізнається, — голос Крутояра суворішає. — В мій тяжкий час я радий вітати свого колегу на останній стежці інків біля славнозвісної гори Комо. Даруйте мені мій сумний настрій — на мою голову впало велике горе. В сельві загубився мій син.

Ван-Саунгейнлер співчутливо дивиться на професора. Син? Він теж втратив сина — ще півроку тому. Власноручно поховав його біля Ріо-Оскуро. Клята лихоманка зробила своє діло. Це були важкі дні, їх переслідувала поліція, доводилося кожної ночі переходити з селища в селище, плутати сліди.

— Я дав собі слово, — каже голландець, — не виходити з сельви до тих пір, доки не розкрию злочину тиранії Батіса. Уряд неофіційно оголосив мене “іноземним ворогом”, за мою голову було обіцяно велику нагороду. Але дякувати долі — тубільці врятували мене. Я вірю в дух народу…

— Пробачте, дорогий колего, в радіограмі ви говорили про таємницю інків і якийсь злочин.

— Так, професоре, страхітливий злочин нашого часу. “Стежка інків” привела мене до правди. Якщо ви маєте бажання й змогу…

Він не договорив фрази. Бійці враз розступилися, і всі побачили в кінці галявини невелику групу індіян. Озброєні луками й списами, трохи насторожені, воїни апіака наближалися до командира повстанського загону. Зі всіх боків на них вороже дивилися пеони й каучеро.