Рафаелло Джованьолі - Спартак

могутня й грізна армія не вберегла ні обозу, ні прапора, розгубила й військовий порядок, і бойову наснагу.

Радість блискучої перемоги затьмарив сум. Спартак наказав вважати цей день не святом тріумфу, а днем жалоби.

Наступного дня гладіатори взялися спалювати трупи полеглих побратимів. Усі довколишні поля вкрилися гігантськими багаттями, і на них лежали складені сотнями трупи гладіаторів.

Навколо багаття, на якому спочивало тіло одного лише Еномая, стояли засмучені вожді й вишикувані у каре чотири легіони.

На тілі хороброго велета-германця було двадцять сім ран. Спершу його обмили й змастили запашними мазями й ароматичними речовинами, які на вимогу Спартака передали мешканці сусіднього міста Нурсії. Потім труп загорнули в білу плащаницю з найтоншого полотна й, обсипавши квітами, поклали на багаття. Спартак підійшов до нього й багато разів поцілував. Блідий, із глибоким сумом у душі, він виголосив промову, що переривалася риданнями. Він віддав хвалу і честь мужності, чесності Еномая, потім, узявши смолоскип, першим підпалив багаття. Слідом за ним те саме зробили сотнями інших смолоскипів, й багаття спалахнуло тисячами багряних язиків.

Попіл з багаття зібрали у тканину з волокна гірського льону й пересипали у бронзову урну, також доставлену мешканцями Нурсії. Спартак узяв її з собою й зберігав як найдорожчу реліквію.

З десяти тисяч германців, що боролися з Еномаєм, вціліло лише п'ятдесят сім. Їх знайшли пораненими на бойовищі. Дев'ятеро вижили, і серед них — Евтибіда. Усі вважали, що вона хоробро боролася й упала важко поранена в ліву руку. Білий кінь, що притис її своєю вагою, безсумнівно, був убитий під нею, коли Евтибіда поспішала передати військам якісь накази Еномая.

У легіонах гладіаторів возвеличували хоробрість дівчини, усі захоплювалися її сміливістю й мужністю. Сам Спартак, котрий завжди з повагою ставився до високих учинків, через двадцять два дні після бою під Нурсією, на тому ж самому бойовищі під гучні оплески усього війська гладіаторів, нагородив грекиню цивільним вінком.

Евтибіда прийняла цей коштовний знак пошани з хвилюванням, яке щосили намагалася побороти: вона була бліда як полотно й тремтіла всім тілом. Гладіатори вирішили, що це вияв скромності й зніяковілості. Хтозна, ймовірно, у цей момент вона каялась!

Отримавши нагороду «за самовідданість і хоробрість», Евтибіда оголосила про своє бажання йти за армією Спартака. Вона просила призначити її контуберналом Крікса, і отримала згоду.

Через двадцять п'ять днів після бою під Нурсією Спартак рушив до Апеннін. Після переходу він знову оголосив похід. Гладіатор намірявся дійти Емілієвим шляхом до Паду, перебрести річку і проникнути в Галлію.

За два дні він дійшов до Равенни, де й отаборився за кілька миль од міста, щоб створити три нових легіони з п'ятнадцяти тисяч рабів і гладіаторів, що приєдналися до нього дорогою.

На чолі цих нових легіонів були поставлені три воєначальники: вільнонароджений гладіатор Гай Канніцій, галл Каст і фракієць Ідумей, який відзначився винятковою хоробрістю у боях біля Камерина й Нурсії. Із армією численністю сімдесят п'ять тисяч воїнів Спартак і рушив до Паду.

У цей час Гай Кассій, претор Цизальпійської Галлії, довідавшись про поразки консулів Лентула і Геллія, та про новий похід Спартака, нашвидку зібрав загони римської поліції й допоміжних військ. Незабаром у нього було десять тисяч солдатів поліції і стільки ж допоміжних сил. Із двадцятитисячним військом він перейшов річку Пад біля Плацентії, аби завадити подальшому просуванню гладіаторів.

Останні ж досягли Бононії й увечері отаборилися біля міста, яке вони й не збиралися брати в облогу. Спартак хотів вичекати тут кілька днів, поки розвідники дізнаються про плани й наміри ворога, привезуть точні відомості про його військо і дії воєначальників.

На світанку наступного дня, коли гладіатори вправлялися в таборі, Евтибіда попрямувала до намету верховного вождя й покликала Мірцу.

Мірца вийшла назустріч, прийняла її лагідно й радо, захоплюючись нею як незвичайною жінкою.

Зав'язалась бесіда. Наївна щира сестра Спартака виявила захоплення мужньою Евтибідою. Та ж, удавано виявляючи свою любов до Мірци, сказала дівчині, що завжди відчувала до неї симпатію, а оскільки у всій армії є тільки дві жінки, вона вважає цілком природнім потоваришувати їм між собою.

Шляхетна Мірца з радістю прийняла слова Евтибіди за чисту монету. Вони заприсягли у взаємній і вічній дружбі, скріпивши цей союз на життя і смерть палким поцілунком. Вони говорили більше двох годин, переповідали одна одній свої таємниці й усякі дрібниці.

Нарешті Евтибіда обійняла і поцілувала Мірцу на прощання, пообіцяла знову прийти, якщо військо не вирушить у похід. Вона розвеселила й зачарувала свою нову приятельку, спритно застосувавши усі свої чари, аби підкорити наївну сестру фракійця.

Що вигадала куртизанка, для чого їй знадобилася дружба Мірци, ми дізнаємося згодом, а наразі Евтибіда попрямувала до наметів галлів.

Евтибіда дійшла до Квінтанської вулиці, що відокремлювала намети третього й четвертого легіонів від наметів п'ятого й шостого. Раптом її увагу привернули голоси, що лунали із сусіднього намету, який належав начальникові цього легіону, галлові Арвінію. У наметі жваво щось обговорювали, скоріше навіть сперечалися: одночасно лунали кілька голосів, потім змовкали, і один сильний голос заглушував інші каскадом переконливих слів. Майже всі ці голоси були знайомі Евтибіді. Поступово вона дедалі чіткіше розрізняла їх. Удаючи, ніби зацікавилась видовищем військових вправ галлів, вона з безневинним виглядом наближалась до намету.

— Зрештою, — кричав хтось хрипким голосом (Евтибіда впізнала голос Орцила, начальника одинадцятого легіону, що складався з нумідійців і африканців), — зрештою ми не череда баранів, яку жене пастух!

— А ким би він був без нас? — почувся інший знайомий Евтибіді голос (говорив вільнонароджений Гай Канніцій, начальник тринадцятого легіону). Ким би він був?

— Звичайною людиною… і навіть менше… ницим гладіатором, — зі злістю вимовив Брезовір.

— Я і мої африканці в Іаллію не підемо, клянуся величчю бога Ваала!.. Присягаюсь, не підемо! — додав Орцил.

— Еномай мав рацію… — кричав Каст, начальник чотирнадцятого легіону, того самого, у якому було п'ять тисяч юних галлів, котрі саме опановували військову справу.

— Бідолашний Еномай!.. Жертва зрадництва Спартака. Тепер ми в цьому переконалися, — сказав самніт Онацій, призначений після смерті Рутилія начальником