Василь Григорович Ян - Чінгісхан

Якось розвідники привели до Джебе кількох чоловік з якогось невідомого племені. Займалися вони перевезенням подорожніх на поромах і човнах. Були вони високі, плечисті, з широкими рудими бородами, в овчинних подертих кожухах, у шкіряних штанях і м’яких постолах, переплетених ременями. Сірі рисячі шапки були хвацько збиті на вухо.

— Хто ви такі? Звідки прийшли? — спитав Джебе.

Один, трохи вищий і ширший за інших, відповів по-кипчацькому:

— Ми звемося «бродники», тому що ми бродимо по степу. Батьки й діди втекли сюди в степ від князів, шукаючи для себе волі…

— Якщо ви не поважаєте ваших панів і втекли від них, значить, ви розбійники і бродяги?

— Ми не те що розбійники і не зовсім бродяги… Ми — вільні люди, вільні мисливці і рибалки.

— А ти хто? — спитав Джебе найвищого «бродника».

— Мене звуть Плоскиня. Наші бродники обрали мене своїм воєводою.

Джебе негайно послав нукерів до Субудай-багатура сказати: «Приїжджай! Спіймано потрібних нам людей».

Нукери прискакали назад з такими словами: «Субудай-багатур сидить на килимі. Біля нього торба бобів. Він сказав: «Не поїду, зайнятий…»

Бродник Плоскиня зауважив:

— Це значить: «Хто за ким плаче, той до того й скаче».

Джебе залишив під вартою всіх спійманих бродників, а сам разом з Плоскинею, оточений нукерами, вирушив до Субудая.

На загасаючому багряному небі виразно чорніли три юрти Субудая. Над ними звивалися димки і стирчали військові значки-жердини з кінськими хвостами і рогами буйволів. Субудай сидів у юрті на перському шовковому килимі. Освітлений тремтливим світлом багаття, він лівою рукою виймав із строкатої торби боби і старанно розкладав їх дивними довгими низками.

— Хто це? — спитав Субудай. На мить він втупився виряченим оком у Плоскиню і знову зайнявся бобами. — Сідай, Джебе-нойон.

Джебе сів на килим біля Субудая і байдуже скоса позирав на те, що робив багатур. Ніколи він не міг наперед розгадати, що зробить старий барс з відгризеною лапою.

Бродник Плоскиня, високий, ставний, з широкою рудою бородою, що спадала на груди, бистрими очима оглядав юрту і щось прикидав у думці. Він, як і раніше, стояв шанобливо біля входу. Його вартували двоє обвішаних зброєю монголів.

Позираючи на руку Субудая, що швидко пересувала боби, Джебе розповів про те, що чув від полонених, і радив використати Плоскиню як провідника.

— А що роблять зараз кипчацькі хани? — перебив Субудай.

— Всі вони злякалися, — відповів Плоскиня. — Коли ваші татари примчали в їхнє місто Шарукань, кипчацькі хани розбіглися — одні до руського краю, інші на болота.

— Хто втік до урусів?

— Багато втекло, і перший утік головний їхній багач Котян, і половці лукоморські, і Токсебичі, і Багубарсови, і Бастєєва чадь, і інші.

Субудай одірвався від бобів і пильно втупився очима в Плоскиню.

— А де ж тепер головне військо урусів?

— Хтот крім бога, це знає?

Субудай з’їжився, його обличчя скривилось, і розплющене око спалахнуло гнівом. Він посварився скарлюченим пальцем з обгризеним нігтем.

— Ти говори все, що знаєш! Не замітай сліди! А то я покладу тебе під дошку, а на дошку посаджу двадцять нукерів. Тоді ти запищиш та й здохнеш…

— А навіщо мені мовчати?

— Кажи, де тепер уруські князі? Чи готуються уруси до війни?

— Дай зміркувати! — сказав Плоскиня і, розставивши довгі ноги, закотив догори очі.

Субудай разів зо два підозріло зиркнув на бродника і знову почав пересувати на килимі боби. Нарешті, він зашипів:

— Слухай-но ти, степовий бродяго! Якщо ти мені все до ладу розкажеш, то вже дам тобі нагороду. Дивись сюди на боби. Бачиш оцю низку бобів — Це ріка Дон… А оця довга низка — це ріка Дніпро… Підійди сюди ближче й покажи, де повинно бути місто урусів Київ?

Плоскиня ступив крок, але обоє монгольських вартових кинулися на нього і зірвали пояс з мечем. Тоді бродник, обережно опустившись на коліна, підповз до Субудая.

— Так! Розумію! — говорив він, зморщуючи лоб і зсовуючи хутряну шапку на потилицю. — Ось це наш Дніпро… А це гирло Дніпра біля моря, де Олешшя… А ось. тут мала річечка, — це, певно, Калка, де ми стоїмо зараз… Але ти послухай, мій найсвітліший хане! Адже Дніпро не так тече просто з півночі на південь, а як зігнута рука, рогом. Ось тут, де плече, — це місто Київ, а де кулак, — там уже Чорне море. А де випирає у степ лікоть, — там на Дніпрі острів Хортиця, і ось, біля Хортиці, тобто коло ліктя, збирається руське військо. — Плоскиня пересунув боби так, що Дніпро вигнувся, рогом.

— Скільки звідси до Києва? — спитав Субудай. Він вийняв з торби разом з бобами жменю золотих монет, підкинув їх на долоні і поклав біля себе.

У Плоскині очі розгорілись, і він облизав язиком сухі губи.

— А нащо тобі Київ? Від Києва руси не підуть. Адже до Києва звідси далеко, верст шістсот…

— Що таке «верст»? — розсердився Субудай. — Не розумію «верст»!.. Ти скажи мені, скільки до Києва кінських переходів?

— Якщо звідси на Київ поїдеш на одному коні, то будеш навпростець їхати днів дванадцять. А на двох; конях — проскачеш за шість днів.

— От тепер ти мені став говорити до ладу.

— Але руси від Києва просто