Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

Будинки Здоров’я й повбивали наших великих лікарів, до Пустельника сходяться хворі з цілої країни.

— Здається, він з’явився лише після Дня Завоювання, сімсот сімдесят сім років тому. До нього приходить багато смертельно хворих людей, і навіть чарівні руки Пустельника їм не можуть нічим допомогти. Але вони воліють померти там, у Пустелі, де панує справжня свобода, попри те, що смерть так близько. Бо Загарбники ніколи тут не з’являються — бояться підхопити якусь страшну недугу. Тут легше вмирати, особливо тоді, коли руки вмираючого тримає у своїх долонях Святий Пустельник і допомагає людині легко, без страху, перейти у Країну Вічності.

— Пустеля — це край життя й смерті, — озвалась врешті Четверта Чарівниця. — У пісках Пустелі повно білих кісток, але багато тих, хто прибув сюди, врятувались від смертельної хвороби.

— Скільки років Пустельникові? — поцікавився Айок.

— Цього ніхто не знає і ніхто про це не запитує. Може, він був тут завжди і завжди буде? Може, як провідник до країни смерті він має дар безсмертя?

— Якщо ваша Сестра нас сюди привела, то, певно, Пустельник знає, що нам робити, — гукнула Люелле. — Ходімо разом.

— Але День Чарів минув, — зітхнула Перша Чарівниця. — У Пісні було сказано, що цей день прийде у сімсот сімдесят сьомий рік рабства, навесні…

— На Святому Камені ставали свого часу численні королівські сини. Це відбувалося навесні, а рік не мав значення, — замислено промовила Друга Чарівниця. — Можливо, нам буде дозволено спробувати ще раз…

— Може, за рік, — сказала Четверта Чарівниця.

— Як би там не було, маємо спробувати. Але в усій довгій історії Святого Каменя ще ніколи та сама людина не ставала на нього двічі. Боюся, що вдруге Камінь справді може її вбити, — понуро додала Перша.

— То нехай він мене вб’є! — скрикнула Люелле. — Краще, щоб він мене вбив, ніж щоб я до кінця життя відчувала себе непотрібною. Бо я всіх підвела. І якби ж тільки вас, Чарівниць, та Айока… Але я підвела все давнє Велике Королівство і його народ!

— Це не твоя провина! — палко заперечив Айок.

— І не наша, — буркнула гірко одна з Чарівниць. — Якби П’ята Сестра не потрапила на вогнище, за рік перебування з нею Люелле була би наділена всіма рисами доброї володарки. І Святий Камінь прийняв би її.

— А ви знаєте, що у Замку ніхто ніколи не знав, у якому році має справдитися Пісня Єдина? — раптом почав Айок. А коли всі погляди обернулись до нього, продовжив: — Одні вважали, що саме тепер, а інші — що лише за рік. Перші починали підрахунок від Дня Завоювання. Від цього Дня починався перший рік…

— …і ми так рахуємо, — згодились Чарівниці.

— …але дехто вважав, що Перший Рік минає лише через дванадцять місяців. Тобто перші рахують Перший Рік від нульового року, а другі… — Айок урвав, бачачи, як змінились обличчя Чарівниць.

— Так могло бути, — повільно проказала Четверта. — І хто знає, може, мали рацію другі, а тоді…

…а тоді Чари мають сповнитись лише наступної весни, — мовили всі інші. — Тож, може, ще є надія?..

— Рушаймо в дорогу, — нетерпляче підганяла Люелле.

— Про що запитаємо Пустельника? — спитав у них Айок.

— Про риси справжніх володарів, це зрозуміло, — відповіла Третя. — Коли він їх назве, ми відразу збагнемо, якої з них не вистачає Люелле.

І невеличкий гурт рушив пологим схилом додолу. Тут ще росла зелень, але ближче до Пустелі вона рідшала, блякла, всихала. Нарешті — коли мандрівники пройшли ще дві години — всюди лежав лише біло-жовтий пісок, що шарудів під ногами. Піщане безмежжя брижилось хвилястими заметами, які вітер переносив з місця на місце. Дорога через Пустелю виявилася набагато важча, ніж найскладніший підйом у Високих Горах. Ноги подорожніх обважніли, застрягаючи щомиті у сипкому піску. У роті все більше пересихало, піт стікав струменями.

На щастя, за кілька годин на горизонті забовваніла зелена оаза, що розкинулась біля підніжжя невисоких гладеньких жовтих скель. Мимоволі подорожні, хоча й дуже виснажені, наддали ходи. Вже бачили, що у скелях, подірявлених, наче сито, безліч печер, у яких, як у медових щільниках, метушаться люди. Між деревами біліли великі полотняні шатра. Коли мандрівники підійшли ближче, побачили, що в цих шатрах на плетених циновках упритул одне до одного лежать люди. Було їх щонайменше дві сотні. Як виявилося пізніше, у печерах мешкали легше хворі та родичі, що опікувалися тяжкохворими.

Гурт мандрівників спинився неподалік від шатер, зацікавлено роздивляючись довкола.

— А де ж Святий Пустельник? — спитала Люелле нетерпляче. Хоча вона пильно озиралася на всі боки, проте не бачила нікого, окрім маленького худенького дідуся з лисим черепом і смиренним обличчям. На дідусеві була лише довга біла пов’язка на стегнах, спина його дуже згорблена, а худі босі ноги ну зовсім кумедні. Лисина поблискувала на сонці, і Дівчина мало не зареготала, так смішно виглядав цей дідусик.

«Певно, це його слуга, — подумала весело. — Треба його погукати й розпитати про Пустельника».

— Діду! Ходи-но сюди! — крикнула наказовим тоном, побачивши, що невеличкий дідусь дивиться у їхній бік. Той незграбно пришкандибав ближче, дивлячись на мандрівників по-дитячому блакитними очима, що так вражали на темному поморщеному обличчі, обпаленому сонцем пустелі. Айок відчув, як від цього погляду його серце огортає незвичайне тепло, і — прислухаючись до якогось інстинкту — захотів схилитись до руки старця й поцілувати її з пошаною і любов’ю. Але гордо випростана Люелле вже говорила — гучно й владно, не зважаючи на все більше збентеження Чарівниць:

— Старче, погукай-но свого господаря,