Іолана Тимочко - Перший спалах

байдуже, було все одно, бо він холодними руками чіплявся за порослі мохом виступи ще теплих, нагрітих за день старезних скель, босими ногами розбовтував нічне повітря, підіймався все вище і вище, залишаючи позаду туман і волоссям торкаючись зірок. Світ плив унизу, мов поламана лялька, рухався крізь течію неба, як забутий богами кораблик. Вогні напружено кліпали в густому тумані; приглушені голоси танули, мов комариний писк; залишався тільки гуркіт тамтамів на задньому плані і важкий, тужливий голос волинки, що плакав за чимось далеким і згубленим, рідним і, напевно, втраченим уже навіки.

...він мовчки дрімав, випрямивши зарослі зеленим мохом лапаті руки; прадавні гори бовваніли на обрії, мов забуті привиди, заховані між купами білих кісток; тут полягли велетні, що породили землю, велетні, що народилися на початку, коли не було ще нічого; то їх крижане дихання досі витало під зорями, то їхні виткі прозорі пальці торкалися напнутих між деревами павутин... Це тут змішувалися в одне всі Озіріси, Бальдри, й Ісуси, перетворюючись на прекрасне гігантське дерево, що впиралося в небо, пробивало його, мов грунт, і вростало у іншу реальність, багато інших реальностей. Це тут воно росло, росло, росло, розкорінювалось, розгіллящувалось... Тут ще не було смерті, а тільки життя, молоде, бурхливе, темно-зелене й моментами моторошне...

Про це не знав ніхто, ну хіба що окрім тебе, Гіласе, бо хіба ж є щось, чого ти можеш не знати?

15

— Живий?

— Дивіться, оклигує!

— Води! Швиденько! Ну чого ти стовбичиш, як статуя?

— Андрію?

Він розплющив очі і побачив над собою збентежене Кірине обличчя.

— Ох... Моя голова!..

— Тихо! — Кіра схопила його за плечі і притиснула до підлоги. — У тебе, здається, струс мозку! Не нудить?

— Наче ні! — Андрій перестав пручатись і покірно принишк, віддавши себе на її волю. Він побачив перелякані обличчя дячків і Мирослава, що зиркав на нього з-під лоба, відгороджуючись комп’ютером.

— О! А це що тут забуло? — Андрій кивнув головою на Кірину ліву руку. Між її тонкими, брудними пальцями стирчав ланцюжок від кадила.

— Моя племінниця, схоже, вирішила скористатися цим замість зброї — і добре зробила! — прозвучало над головою. В ту ж мить в поле його зору вписався переляканий Вано.

— Мудро! Хіба ні? — продовжив священик, тримаючи біля лоба рушник з льодом. Такий самий рушник був і в Кіри — вона люб’язно прикладала його до Андрієвої голови.

— Вибач! — сказала Кіра чи то священикові, чи то Андрієві. Її обличчя скривила болісна гримаса жалю. — Вибач... Я тебе ледь не вбила!

Як виявилось згодом, коли вони вже їхали в старій, побитій часом і численними аваріями «Волзі» священика, спочатку все йшло добре — Андрій уважно слухав молебень, зрідка відволікаючись, щоб зиркнути на бородатого дячка, який стояв у нього за спиною.

— А потім почалося! — сказала Кіра, спритно підхопивши рушник, що, не витримавши різкого повороту, збирався сповзти на брудну підлогу.

І вона розповіла, що трапилося в церкві.

16 

(...omnis immimdus spiritus, omnis satanica potestas, omnis incursio infernalis adversarii, omnis legio, omnis congregatio et secta diabolica...)

Весна проростає крізь його кістки. Зелень стебел, дихання — і спокій. Життя — через край, вологе і свіже, мов ранок. Листя тріпоче, найперша зелень визирає з-під воскреслих повік — бездонні душі вростають у небо. Зелень у серці і в грудях, виткі стебла обплітають руки... Чує — вирує у жилах. Не кров — гіркуватий сік.

Дзвін далекий. Тіні під листям. Мовчки виють на місяць. Зелень витікає з-під серця, затоплює груди, прослизає крізь пальці — і губиться в траві. Шукати її — не знайдеш. Зміїними хвостами повиється навколо ніг. А ноги його — коріння. Він — дерево.

Не спи, Гіласе, не спи! Чуєш? Мертве воскресло, пісня його — жива.

Холод.

Утопленик.

Смерть.

17