Кірстен Бойє - Медлевінґери

сонцем дерево за спиною наганяло на нього сон. Він саме думав, як би то йому не заснути, коли з «Корделії-2» почулося якесь страшенне деренчання, яке швидко затихло, наче втяте. А тоді на борту щось зашуміло.

За давньою звичкою Нісс причаївся. Зараз Каїн зійде з судна! Нісс відчув, що серце його закалатало швидше. Він мусив знову і знову нагадувати собі, що він у безпеці. Він невидимий, невидимий, невидимий, і Каїн не може його помітити.

Двері каюти відчинилися, і на палубу вийшов якийсь чоловік. З плеча у нього звисав рушник. Чоловік примружився й голосно позіхнув.

Нісс притиснувся до стіни яхт-клубу. «Він мене не бачить, — думав він. — Він мене не бачить! Але чи бачив я саме його? Чи це той самий чоловік, який був уночі на складі килимів? Мені треба почути його голос, щоб зрозуміти, але з ким він може заговорити тут на пристані, де більше нікого нема».

Чоловік знову зник у каюті, а тоді Нісс почув гучний тріск. Він вдихнув повітря. Він вже досить довго перебував у людському світі, щоби здогадатися, що означає тріск у возі без коня і в кораблі без вітрила.

Каїн ще раз вийшов із каюти і стрибнув на пристань. Кількома вправними рухами він розв’язав канат, заскочив назад і пішов під палубу. Тріск став іще гучнішим.

Нісс злякано озирнувся навколо. Каїн збирався залишити гавань. А що, коли він тримає Ведура й Антака в такому місці, до якого можна дістатися лише водою?

«Я невидимий, — подумав Нісс. — Отже, я єдиний, хто може це зробити».

Тріск посилився, і корма баркаса почала повільно гойдатися.

Коли Нісс пішов, Моа закликала Торіла до Бріттиної кімнати.

— А зараз я покажу тобі найкраще! — пообіцяла Моа, схопивши прямокутний прилад, що його Йоганнес називав пультом управління. — Лягай на підлогу. Час для зорової скриньки.

Спалахнула картинка, але Моа вона не сподобалася. Дівчинка натискала на кнопки, аж поки не знайшла групу чоловіків, які гаркали один на одного.

— Цікаво, правда? — запитала вона і вляглася на килим біля Торіла. — Це можна дивитися хоч цілий день! Я навіть не знаю, може, варто знову спробувати поладнати з людьми. Одне зле: вони постійно бігають і кудись поспішають. Але ми не мусимо їх наслідувати.

Торіл, як зачарований, дивився на скельце, за яким у цей момент один чоловік приставив до голови іншого якийсь предмет дивної форми і натиснув на штир. Той, у кого поцілили, обернувся навколо своєї осі й упав на землю.

— Це точнісінько, як у легендах, — прокоментував Торіл. — Вони змагаються і вбивають одне одного.

Моа похитала головою й з мудрим виглядом зауважила:

— Але тільки в скриньці! Йоганнес розповідав, що вони не справжні. Вони тільки з сили струмів, розумієш? Справжні люди, мабуть, не воюють, як і ми.

Торіл скептично примружився і поцікавився:

— А що ще є там усередині?

Цієї миті вони почули з дворика якийсь шум.

— Тихо! — прошепотіла Моа і скрутила звук. — Я йду подивлюсь. Може, щось сталося з кумедною гладкою тваринкою.

Торіл побіг за нею. Вони разом визирнули надвір крізь шибку дверей.

У дворику стояв чоловік, якого Моа вже бачила раніше і якого Йоганнес називав Покашиїнським. Він тримав у руці лопату — точнісінько таку, як і ті, що їх використовують для роботи в саду медлевінґери, й великими кроками виміряв дворик.

— Він збирається вимостити все подвір’я камінням, — пошепки пояснила Моа. — Викоренити всю траву. Люди не люблять рослин.

— Крім хлопця, — сказав Торіл. — І його мами.

Моа кивнула і притислася носом до шиби.

Чоловік почав копати землю біля троянд.

— Наш хід! — розхвилювалася Моа. — Так він знайде наш хід!

— Та він не втямить, що це таке, — заспокоїв Моа Торіл. — Він тільки хоче покласти свої каменюки.

Чоловік натягнув рукавиці й висмикнув троянду з землі. Жбурнув її у задній кут подвір’я і вхопив наступну.

— Він не має права! — засмучено прошепотіла Моа. — Вони належать мамі! Він не має права!

— Тс-с-с, Моа, будь тихо! — пошепки звелів Торіл. — Що ти вдієш? Не можна ж, щоби він нас помітив!

Моа запхала собі до рота кулак, щоб не закричати, й заплющила очі. Та коли вона їх знову розплющила, чоловік пішов до хатки тварини й відчинив заґратовані дверцята.

— Торіле! — вигукнула Моа. Вона спробувала присунути стілець до дверей. — Допоможи! Він щось заподіє тваринці! Кумедній гладкій тваринці!

Моа всім тілом натиснула на двері й здійнялась у повітря з такою швидкістю, що й сама здивувалася.

— Не чіпай її, чоловіче! — закричала вона. А позаяк ще не вміла до пуття керувати в польоті своїм тілом, то міцно гримнулася об його спину. — Негайно відійди від тваринки!

Із