Чак Паланік - Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

таке: «Прокинувшись вранці, перш ніж одягтися, протріть собі яєчка чистою полотняною хустинкою. Акуратно складіть ту хустинку і носіть весь день у нагрудній кишені піджака». У тій книжці обіцялося, що на жінок той запах справлятиме незбориме враження. Хтозна, чи було це дієвим, але та порада зробила кишенькові хустинки надзвичайно популярними.

Найгірший масаж я отримав у 1985 році, розповідаю я їй. Власний талант у мене розвинувся пізно.

Масажистом виявилася дівчина. Мабуть, у неї була нежить. Або вона страждала на якусь алергію. Можливо, на сінну лихоманку. Щось пов’язане з навколоносовими пазухами, оскільки вона постійно чхала. Той заклад не був з тих, що називають халупою-дрочильнею, де кожний масаж закінчується «повним розслабленням». А втім, можливо, вона колись працювала в якомусь з таких вбогих місць, де їй доводилося раз у раз ухилятися від гарячих вибухів. Немов шукаючи помсти, вона й надалі все чхала та чхала, і навіть, коли я був промовив «Благослови вас Бог», не прикрила собі рота і носа. Я лежав на столі обличчям донизу і ті бризки туманом осідали мені на спину.

Вона це робила без жодних вибачень. Вона робила це так легко, що я почав загадуватися — чи часом це не якийсь новий різновид масажу. Вона знову чхала. Не гаючи й миті, вона просто втирала кожен наступний чих мені в шкіру. Це мусило дарувати їй величезну економію на олії.

Коли сеанс дійшов кінця, я одягся і заплатив їй. Вона так само шморгала, тому, як джентльмен, я висмикнув в себе з кишені хустинку і запропонував їй. Коли дівчина прикрила собі нею рота і носа, на обличчі в неї з’явився якийсь дивний вираз — схоже було, та книжка могла й помилятися щодо жінок. Я сказав їй, щоби так і тримала. А на прощання сказав, щоб лікувалася. Ніколи не знати, чим може обернутися інфекція.

Жінка на столі сміється. Я відчуваю таке руками. Нарешті я влучив точно в ціль.

Вона знайшла мене в Інтернеті, каже ця жінка — у «Списку Ейнджі», що здається дивним[235]. Клієнти, які звертаються до мене для такого роду спеціалізованого порання з їхніми тілами, зазвичай не переказують потім щось своїм друзям і родичам. У мене ніколи не траплялося того, що називають повторними операціями. Не після такого типу сеансів.

Як вона дізналася, каже жінка — так це через нежить, який все ніяк не минався, вона пішла у «Зум Кер»[236]. Це та «Зум Кер», що поруч з торговельним центром «Вестфілд», між «Туфлями за дешевше» та «Коннектикутськими свічками», де продають зі знижками фабричні несортові залишки. Свічки, які тріщать і бризкаються. Свічки, які гаснуть.

Вона каже:

— Там у них і зблизька нічого схожого на атмосферу «Лікаря Кілдера»[237].

Вона гадала, що в неї гострий фарингіт… та раптом бац. Медик середньої ланки не сказав, що там вже четверта стадія, але цього, либонь, і не вимагається при його рівні зарплатні. Недовго думавши, вона пішла по сусідству і купила гарбузового кольору свічку, що мусила пахнути мускатним горіхом.

На той час, коли їй поставили діагноз, було вже надто пізно проходити ту частину, під час якої в людини випадає волосся.

Я питаю, чи вагалася вона, коли вирішила дати раду своєму тілу. Вона відповідає, що це було, як на гору дертися, — після того як все зайшло так далеко, намагатися знайти спеціалістку з косметології, яка б зробила їй «бразиліан»[238].

Вона каже, що розпорядилася в похоронному салоні про відкриту труну і коротку спідницю. Під цим вона має на увазі пеньюар.

— Я хочу, щоб мої колишні чоловіки побачили, що вони втратили.

А коли я питаюся:

— Чому блондинка?

Вона перепитує в мене, чи читаю я газети.

— Неймовірно, — каже вона. — Це завжди трагічніше, коли помирає блондинка.

Вона згадала про чоловіків, тому я користаюся нагодою.

— Скільки їх? — питаю я.

Вона каже — перший був так давно, що свідоцтво про шлюб тоді коштувало лише десять доларів. Будь-який масаж коштує дорожче. Навіть миття машини коштує дорожче, якщо враховувати податок з продажів.

— Десять доларів за те, щоб занапастити решту свого життя, — каже вона. — Як я могла піти на таку оборудку?

Вона питає, чи не візьмуся я за її ступні вже наостанок.

— Вони так бояться лоскоту, що мені не хочеться залишатися тут, коли ви туди дійдете.

Я переходжу до жорстких, ударних рухів по спині між лопатками, проте не до аж таких жорстких, як би їй самій хотілося.

Вона каже:

— Це так приємно.

Але умовляє мене прасувати жорсткіше. Запевняє, що в її сумочці лежить