Такехіко Фукунага - Острів Смерті

повернувся від провідника на своє місце, як проходив, намагаючись зберегти рівновагу, крізь вагони. За коротку мить простір навколо нього ніби замкнувся, звузився так, що не можна було ворухнутися, більше того, щось здушило й нутрощі. Водночас у очах посіріло, потемніло, почорніло, і тільки внутрішній голос, що, здавалось, належав іншій людині, повторював: „Он воно що! Все дуже просто. Ти навіть не сподівався…”

— Щось сталося?

Як у кошмарному сні, стіни замкнутого простору потроху роздавалися, прозорішали і разом з цим до нього повернувся зір — Канае отямився. Ні, він не втрачав притомності. Він бачив стривожене, спантеличене обличчя дівчини, що сиділа навпроти. Бачив, але не міг збагнути, звідки вона взялася й чого сидить перед ним. Щойно в його мозку стався вибух страшних думок — вони не встигли набрати словесної форми, і ось тепер їхні уламки, кружляючи, падали вниз. „Он воно що! ..”

— Якась прикра звістка?

Канае машинально кивнув і завдяки цьому рухові помітив затиснутий у правій руці телеграфний бланк. Будь-хто з першого погляду зрозумів би, що з ним щось негаразд. Але Канае напустив на себе маску урочистості і підроблено всміхнувся.

— Ох, пробачте, задумався…

Він склав докупи папірець і, відчуваючи бажання ще раз його перечитати — мав надію, що, може, тепер текст виявиться цілком іншим, наприклад таким: „Обоє живі та здорові”,— засунув у записник, вийнятий з кишені піджака. „Чудес не буває. Хіба ти не підозрював, що нічого вже не вдасться виправити?” Уламки думок, кружляючи, все ще падали вниз. Канае відчув, що дівчина не спускає з нього свого погляду.

— Я розпорядився, щоб відповідь на мою телеграму догнала мене в Нагої. І от вона прийшла.

— З прикрою новиною?

— Дуже. Про смерть.

На обличчі сусідки застигло співчуття й переляк, а в очах проступило болісне зусилля позбутися раптового заціпеніння. Мабуть, її обличчя, як дзеркало, відбивало його власне, ще застигліше, ніж у мерця. Щоб переконати її, що він, Канае, не вмер, треба заговорити. Тоді маска перетвориться на справжнє обличчя, і він зможе об'єктивно оцінити факти. А тому Канае, прикидаючись веселим, ніби нічого й не сталося, почав розповідати:

— Їду до Хіросіми. Там у лікарні мої друзі.

— У Хіросімі? Може, через променеву хворобу?

Обличчя дівчини вже починало м'якнути, та при цих словах знову заціпеніло. Канае збагнув, що сама згадка про Хіросіму завжди жахає. Проклята земля. На тій проклятій землі загинули прокляті люди. Ні, це не означає, що загинула саме Мотоко. А хто ж тоді? Цього він не знав.

— Та ні, не з цієї причини. Хоч у лікарні…— Канае запнувся, бо не міг провадити далі таким веселим тоном. Власне, як їй усе пояснити? Зовсім чужій людині. Мабуть, не просто розповісти про все дівчині, яка лише за звичаєм поспівчувала йому. Навряд чи вона щось зрозуміє.

Свист парового опалення гучнішав, до нього домішувався перестук вагонів. За вікнами так стемніло, що крізь мокру від дощу шибку нічого не можна було розрізнити, при слабому освітленні вона перетворилася на дзеркало, в якому відбивалося темно-бліде обличчя Канае. З пальта дівчини, висіло на вішалці край вікна, час од часу скапувала на підлогу вода.

— Що ж, нічого тут не вдієш. Бо ж від самого початку я не був певен, що встигну,— зітхнув Канае.

У відповідь дівчина кивнула головою, тепер на її обличчі проглядало тільки співчуття.

— Ви забули про бенто…— нагадала вона, і його погляд упав на коробку з рисовими колобками, що лежала на сусідньому сидінні. Зараз же треба їх з'їсти, а то охолонуть. До Канае повернулося відчуття дійсності, і він, кивнувши головою, заходився вминати рис. Раніше дівчина здавалася зовсім молодою, а насправді їй, напевно, було більше років, ніж йому. Чи це, може, через її співчуття він почувається перед нею, як перед старшою сестрою.

— А вам куди? — запитав Канае.

— До Кіото.

— Будемо там десь аж опівночі?

— Ні, скоро — о пів на десяту.

— Правда, морока подорожувати в таку погоду?

— О, так, погода сьогодні таки поганюча. Але я не журюся — мене зустрінуть.

На цьому розмова урвалася. Канае проковтнув рис і поволі запив його з невеличкої кришки теплуватим чаєм. Тепер знову хтось наче нашіптував йому знайомі слова: „Он воно що! Поки ти, заколисуваний потягом, віддаєшся роздумам, одна з них уже вмерла, а друга — на грані життя і смерті. От що сталося! Врешті-решт, це ти у всьому винен”.

Канае злякано відкрив очі. Ні, він не спав. Просто засунув банку та порожню коробку під сидіння і, схрестивши руки на грудях, не ворушився. Дівчина навпроти вийняла з торбинки книжку й заглибилась у читання. Цікаво, якого вона віку — Аяко чи Мотоко? А втім, Канае не знав і того, скільки їм років. І взагалі про них він не міг би сказати майже нічого. А значить, його вини тут немає. Нітрохи.

Зненацька потяг, мабуть, опинився на повороті, й Канае гойднуло вбік. „Але ж це факт, що одна з дівчат померла. І хоч би хто це був, я несу частку вини за цю смерть… Мабуть, таки несу… Навряд… Хоч би хто це був… Хіба вже сама ось така думка не свідчить, що я малодушна людина? — міркував він.— Адже вмер не будь-хто, а одна з дівчат — Мотоко чи Аяко. Якщо вмерла Мотоко, то за її смерть частково відповідаю і я. Якщо ж це сталося з Аяко, то і в цьому випадку моя вина не менша. Тільки інакша. Як і… любов?”.І

Канае кидало то в один, то в другий бік — так наче в цьому вагоні для нього не було спокійного місця. Сперте повітря перемішалося з тютюновим димом. Жестом, схожим на той, яким проганяють від себе неприємне видиво, він вийняв з кишені цигарку й запалив. До його свідомості все ще не доходило, як це сталося, що однієї з дівчат уже немає на цьому світі. Три дні тому Канае зустрівся з Аяко, а чотири дні тому — з Мотоко. Тоді вони обоє були живі й він нічого поганого не передчував. Та от після того вони кинулись стрімголов назустріч темряві, як цей експрес. Неймовірно! Невже в їхньому житті не знайшлося місця для нього? Для його щирих, намірів. Для його любові.

Любов… Тепер це слово звучало надто абстрактно. „Невже я кохав їх обох? — запитував він себе.— Ні, не обох. Або Мотоко, або Аяко. Якщо любив, то несу за них відповідальність. І не часткову, а повну. Якщо ж не любив… Тоді