Ярослав Гашек - Пригоди бравого вояки Швейка

Посувався зі своїми людьми обережно наперед, хоч властиво сам не знав куди має зайти і де менше більше зустрінутися з москалями. Одно тільки знав гаразд кадет Біґлер, а саме те, що йому доручили виконати дуже важне завдання, тому намагався з усіх сил, щоби оправдати покладені на нього надії і заслужити собі на признання. Отже йшов на чолі батальйону дуже «гостро» і примушував своїх вояків до жвавого маршу, а рівночасно розглядався безупинно по околиці за ворогом, бо хотів з ним якнайшвидше зустрінутися і подати до батальйону мельдунок, що зв’язок з ворогом осягнений.

У невеликій віддалі за кадетом Біґлером йшов Швейк як бічний зв’язковий в товаристві ще одного вояка, який на Швейка навмисне зачекав, бо одному йти було якось моторошно. Вояк забалакав до Швейка:

— У двійку буде нам краще. Одному йти небезпечно. Міг би хто напасти й пограбувати. Тут, брате, такі ліси, що тільки в опришки пишися! Чи твій кріс набитий? На кадета і на товаришів нема що рахувати, бо ті пруть вперед, мовби їм хто перцю підсипав, ані не обзираються. Остаточно заблукати тут хіба не можна, бо є тільки один шлях.

— Ні, — сказав Швейк, — кріса я ще не наладував. Бо й пощо? Заки ще на що придасться набій, можна собі через неувагу впакувати в черево…

— Ей, недобре робите, колєґо, — сказав Швейків товариш. — Ми йдемо в передній стежі, отже кожної хвилі можемо мати сутичку…

— Ну, й що ми оба вдіємо? Скажіть так самі? Зрештою, як ви маєте кріс набитий, то й цього вистарчить. Я боюся, що ми взагалі зайдемо під дурного хату. Хто зна, де тепер обертається Біґлер зі своїми людьми? В якому напрямку він пішов і чи стрінув ворога? Мені здається, що ми оба зійшли на манівці і що ані за нами, ані перед нами ніхто не йде.

Так воно було справді. Кадет Біґлер, держачись карти, помарширував направо межею, а батальйон пішов своєю дорогою — вліво. Товариш Швейка налякався не на жарт.

— Бачиш, небоже? — сказав залякано до Швейка. — Ти тут безупинно патякаєш, а тим часом ми йдемо манівцями, аж куриться. Вертаймо назад до тих гарматчиків на леваді. Тепер саме полудне, може там якраз дають їсти?…

— Та воно правда, — сказав Швейк. — Річ ясна, самі ми у двійку не станемо битися з російською силою. Мусимо прилучитися до якоїсь частини.

Командантом півбатерії був молодий лейтенант, на щастя чех. Коли Швейк зголосив йому, що вони оба є зв’язковими 6-го батальйону 91-го полку і що втратили з очей «шпіцу», передню сторожу і цілий батальйон, лейтенант засміявся і сказав:

— Пождіть ви, ґалґани, дадуть вам за це бобу! А ваші очі де були? Я не знаю, чи ваші сюди переходили. Ми тут стоїмо від ранку, а війська сюди перейшло тьма-тьменна! Бійтеся Бога! Вони є заявковими при погоні за ворогом і самі заблукали! Чи знаєте, що за таке розстрілюють?

— Мельдую послушно, — почав Швейк, — що ми розуміємо наше погане положення. Бо це правда, згубити в поході свій полк — то скандал. Вояк повинен невпинно продумувати над тим, як би то найкраще свому полкові прислужитися і вкрити славою його прапор. Коли я служив в Будейовіцах, то мали ми там одного капітана Мурка. Був він трохи горбатий, служив як шпигун в Сербії і за це його зробили капітаном. Отож той капітан Мурк казав кожному воякові в часі великих вправ впакувати до наплічника 250 гострих набоїв. Відтак сам по відході передньої стежі тинявся поміж зв’язковими, підслухував, що вони говорять і записував все підслухане до нотесу. Пізніше в часі відпочинку він взивав до себе тих зв’язкових і говорив: Чи ви знаєте, оферми, що це є мораль? Отже, мораль, осли кострубаті, це є найточніше виконування обов’язків, які вкладаємо на вояка. Але не є це мораль, ви морські свинки, коли ви, маючи в наплічниках всього по 250 патронів, лізете, як свині зі спущеними вділ рилами, ще й базікаєте щось на найяснішого пана.

— Абтретен! Завтра до рапорту! — крикнув на Швейка лейтенант.

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, — говорив дальше Швейк, — що ми зовсім не мали гадки заблукати і не мали наміру зменшити армію на два кріси. Слухняно прошу прийняти нас до своєї частини на менажу, хліб і фасунок. Платні від вас не домагаємося, бо може ще свій батальйон віднайдемо і рахунковий Ванєк виплатить «ґебюра» (належності).

— О, мій дорогенький, — сказав лейтенант, усміхаючись. — До батерії не можу вас прийняти, бо що з вами робитиму? Ви мусите віднайти свій батальйон ще сьогодні. Я гадаю, що він ще не є далеко. Польова жандармерія напевно знатиме, де він знаходиться і відведе вас до нього.

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, — сказав Швейк, — нехай пан лейтенант добре надумається, заки нас від себе відправить, — сказав сумним голосом Швейк. — Ми всі стоїмо перед лицем ворога, мусимо триматися купи і взаємно собі помагати. Подумайте, пане лейтенанте, що ваша батерія дістане два хлопа більше, завжди то скріплення… Менажу і хліб могли б ми фасувати вже від сьогодні…

— Ні, ні, хлопці, нема мови, — сказав лейтенант. — Трохи страви дістанете і по кусневі хліба від гарматчиків, але зрештою суньте дальше за своїм батальйоном. Щасливої дороги!

Швейк і його товариш пішли до кухні, щоб там з доручення лейтенанта дістати менажу і хліб. Кухар щось бурмотів про піхотну жебранину і про ненаїсних заволок, але таки сягнув хохлею до кітла і поналивав обом повні їдунки рижової зупи з січеним воловим м’ясом. Швейк і його товариш познімали з себе наплічники, посідали на них, а далі повитягали ложки і взялися до обіду.

За яких півтора години оба вояки перекинули кріси через плечі і рушили в дорогу, яку сьогодні вже відміряли два рази. Довго йшли ті дві заблукані вівці австрійської армії і сперечалися, куди мають йти: направо, наліво, чи просто себе. По дорозі нікого не стрінули: ні війська, ні обозів — вся околиця була спокійна й пуста. Товариш Швейка вже почав боятися, чи вони припадком не знайшлися вже поза російським фронтом. На це Швейк розлютився і сказав:

— Ну, а коли б навіть так, то що з того? Не плач, не трясися, ми ще не заблудили. Зрештою, ми не діти і дамо собі раду.

Тим часом ліс ставав щораз рідший. Крізь гілля дерев видно було голубе небо. Товариш Швейка прискорив ходу, вибіг на край лісу і сказав:

— Бачите? Там вже поле, а далі село. Там когось мусимо застати.

І справді застали. Між деревами на