В. Домонтович - Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси]

Тель-ель-Султане емір Душ-ібн, шейх племени Феданів, із цього приводу на честь Ревухи відбув гучну урочистість. На свято запрошено також інші племена. З племени Себаа прибуло дві тисячі бедуїнів, а також шейх Неджерес, дядьо еміра Душ-ібна. Різано баранів, управлювано кінські перегони. П'ять день тривали ці забави. З кінцем п'ятого дня відбулося урочисте прийняття посланців од невеликого племени Амурі, які прибули просити еміра Душ-ібна про мир.

Ревуха так описав це прийняття в своїх «Записках»: «У той день, коли я вже мав від'їхати до Пальміри, щоб одвідати там шейха Сулеймана, емір Душ-ібн наказав привести посланця й сказав, звертаючись до нього:

— Чи ти знаєш, що я син Ібена, Постраха пустині?

— Знаю, еміре!

— Чи ти знаєш, — сказав він далі, — що я всемогутній і що я можу знищити усе твоє плем'я?

— Так, я знаю про це, мій пане, і тому мене й послано до тебе просити про мир і скласти з тобою союз через хліб і сіль!

Тоді емір показав на мене й спитав:

— А чи ти знаєш цього, що сидить обік мене?

— Я бачу, що це видатна особа; верблюже сідло, окуте золотом, править йому за сидіння, і біля сідла його коня привішено булаву, знак його влади, але я не знаю, як його звуть.

— То знай, — промовив емір Душ-ібн, — що то шляхетний і славний Тадж-ель-Фаґер Абд-ель-Нішан, емір і шейх арабів, вождь тринадцятьох, союзом об'єднаних племен. Він мій брат, мій друг через хліб і сіль. Йому підвладні бедуїнські племена Північної зорі могутнього Іскандера (Олександра І), і в його жилах тече кров чотирьох племен Аназес, які дві тисячі років тому вийшли із гір Неджду. Він знається досконало на породах наших коней і є нащадком Зеновії, імператриці Тадмору. Якщо він їхатиме повз ваші намети, то прийміть його й дайте йому почет. А тепер сідай і їж з нами.

Він сів і їв з нами.

Була шоста година, а за дві години сідало вже сонце. Мені був час їхати. Емір Душ-ібн подарував мені баранячого кожуха й тричі гукнув:

— Привести дромадера для еміра Тадж-ель-Фаґера.

І з усіх сторін, з усіх наметів озвалися голоси: „Мир з тобою“.

Привели дромадера, свою улюблену кобилу Муфта-шарах я наказав прив'язати за вуздечку до сідла верблюжиці й рушив у дорогу».

Але дорога до Пальміри не була щаслива для еміра. В країні панував неспокій, у Багдаді ув'язнили багато арабських шейхів, вибухли повстання, і не знати було, яке плем'я дружнє і яке вороже.

Сталося так, що Ревуха натрапив у дорозі на вороже плем'я, яке взяло його в полон і вирішило його стратити. Лише щасливий випадок в останню хвилину врятував його з цеї критичної ситуації. Заприязнений князь, який пізнав його, визволив його, і далі вони вирушили в путь разом.

Ще того дня вони мали дістатися до міста Сонех, але їм це не пощастило. «Коло сьомої години кобила князева й моя Муфташарах піднесли голови, почали стригти вухами і тривожно іржати. Князь сказав: „Десь поблизу ворог!“ і наказав стати табором, збити в купу верблюдів, а збройним вишикуватись. І справді, незадовго ми побачили вершників, кінних і на верблюдах. То була група арабів з племени Ібн-Геддалу, що їх шейх перебував у ув'язненні в Багдаді. Зі стрілами вершники понеслися на наш табір, але їх було відбито пострілами. За деякий час вони повторили напад. Ми билися з ними до пізньої вечірньої години, відбиваючи по кілька разів їх уперті напади.

Ніч спинила бій. Під покровом темряви нам пощастило одірватися від ворога й ми рушили далі. На ночівлю ми розташувалися в долині Вад-ель-акріб, званій так через безліч скорпіонів. Перед світанком ми знялися з місця і через три години приспішеної й важкої їзди ми досягли малого оточеного стіною міста Сонех, де князь гостив мене три дні».

Гашишні сни Сходу

Два роки прожив Ревуха на Сході. Л. Дамуазо, француз, який з доручення короля Людовика XVIII прибув р. 1819 до Олександретти, щоб вивезти з Сирії табун арабських коней, призначених для королівської стайні, у своїх мемуарах згадує про тутешні зустрічі свої з Ревухою. Він стверджує, що Ревуха вмів купувати коней, знав добре арабів і пережив багато пригод. Він оповідає про один епізод, коли араби, що супроводили Ревуху під час його подорожі до руїн Пальміри, змовились забити і пограбувати свого пана, але він, підслухавши їх розмову, бо знав добре арабську мову, встиг своєчасно втекти і сам один, через пустелю по зірках щасливо дістався до Алеппо.

Лорд Байрон міг би позаздрити на надзвичайність його пригод. Небезпеки підстерігали його на кожному кроці. Постріл з рушниці, удар кинджалу, щасливо відбитий. У кожній крихті їжі, в кожному ковтку рідини могла бути отрута. Хто зна, чи побіжно відчутий біль не був спазмом останнього конання?.. Зі своїм лікарем Ревуха часто вів довгі розмови про таємниці східніх отрут.

Усе тут було надмірне: соняшна спека, аромат квітів, міцна кава, тютюн, смак солодощів, наркотики, і з них особливо гашиш. Цілий Схід був як ці гашишні сни, привиди чудесних марень.

Зрештою йому довелось тікати. Лише вдвох з козачком, своїм вірним Соколом, він відбув подорож верхи в лютому 1820 р. через усю Передню Азію. Кістяки тварин і людей, біліючи в піску, визначали їм шлях.

Вичерпаний, знесилений, без грошей Ревуха дістався до Царгороду. Він сидів у кав'ярні, й свіжий вітер з моря обвівав йому почорніле, спалене сонцем і вітрами пустелі обличчя. Він не мав нічого в кишені, щоб заплатити кефеджі за з'їджений плов і випиту каву. Тільки випадковий прихід знайомих, що завітали до кав'ярні, врятував його з прикрого становища.

Арабізована Саврань

І тепер він знов був на Поділлі в Саврані. Для коней, вивезених зі Сходу, на решту грошей, що ще в нього лишилися, він збудував розкішні стайні. Він усе ще жив споминами про Схід. Усе повинно було нагадувати йому Схід. Килимами прибрані кімнати, барвистий шовк канап, низькі столики з чорного дерева, прикрашені різьбою й інкрустаціями, арабські написи з корану на стінах, їжа, його власне убрання й убрання служби.

Він почав арабізувати Саврань з того, що вирішив побудувати в містечку мечеть, зі струнких мінаретів якої муедзин тричі на день проголошував би хвалу Аллахові. Уже почали звозити цеглу й дерево. І лише рішучий протест з боку місцевого пароха, савранського ксьондза Яна Комарницького, не дав йому змоги довести цей екстраваґантний проект до кінця.

Та з Ревухи була вперта людина. Духовна влада могла перешкодити йому збудувати мечеть у