Ден Браун - Інферно

Ленґдон хотів був викинути з голови всілякі згадки про чуму, але марно. Раніше він часто намагався уявити собі, яким було це місто в часи розквіту Венеції як торговельного центру Європи, до того як чума послабила його настільки, що спершу венеціанські землі завоювали отоманці, а потім Наполеон... Схоже, у світі не існує прекраснішого міста, а багатство й культура його мешканців незрівнянні.

Та іронія полягала в тому, що саме пристрасть венеціанців до заморських розкошів і призвела до занепаду: убивча чума добралася до Венеції з Китаю на спинах пацюків, що ховалися в трюмах торговельних суден. Та сама чума, яка знищила неймовірну кількість людей у Китаї — дві третини населення, — прибула до Європи й швидко винищила кожного третього — молодих і старих, багатих і бідних.

Ленґдон читав розповіді про те, яким було життя у Венеції під час спалахів чуми. Через брак чи відсутність суходолу для поховання померлих роздуті трупи плавали у каналах, і там, де їх накопичувалося багато, жителі міста тяжко працювали, мов сплавники лісу, проштовхуючи тіла далі в море. Волати до Бога було марно: схоже, ніяка молитва не вгамувала б осатанілу чуму. Коли представники міської влади здогадалися, що причиною є пацюки, було пізно, але у Венеції таки прийняли указ, згідно з яким усі кораблі, що заходили в місто, мали відстояти на якорі подалі від берега аж сорок днів, перш ніж їм дозволялося розвантажуватися. І донині число «сорок» — італійською quaranta — є похмурим нагадуванням про походження слова «карантин».

Коли їхній човен промчав іще один вигин каналу, нарядний червоний навіс, що показався з-за повороту, тріпочучи під легеньким бризом, відволік увагу Ленґдона від похмурих думок про смерть і зосередив її на елегантній триповерховій споруді, яка забовваніла ліворуч.

CASINÒ DI VENEZIA: AN INFINITE EMOTION.

(Казино Венеції: нескінченні емоції)

Хоча Ленґдон не до кінця розумів сенс цього рекламного транспаранта, він знав, що цей надзвичайний палац у стилі Ренесансу був частиною венеціанського міського ландшафту ще з шістнадцятого сторіччя. Колишній приватний особняк, що згодом перетворився на богемний гральний зал, відомий тим, що саме тут тисяча вісімсот вісімдесят третього року знаменитий композитор Ріхард Вагнер упав замертво від серцевого нападу невдовзі після того, як завершив оперу «Парсіфаль».

Праворуч, за казино, на рустованому фасаді висів іще більший рекламний плакат, цього разу темно-синій, і на ньому виднівся напис: CA’ PESARO: GALLERIA INTERNAZIONALE D’ARTE MODERNA (Ка’Пезаро: Міжнародний музей сучасного мистецтва).

Багато років тому Ленґдон там бував і бачив шедевр Гусгава Клімта «Поцілунок», орендований із Відня для показу. Сліпучо-яскравий стиль Клімта, у якому зображені двоє закоханих, збурив у Ленґдона жагучу цікавість до творчості художника, тому професор і донині віддавав належне цьому музею за те, що той на все життя прищепив йому пристрасть до модерного мистецтва.

Канал розширився, і Мауріціо додав газу.

Попереду забовванів знаменитий місток Ріалто, розташований на півдорозі до п’яца Сан-Марко. Коли вони наблизилися до моста і от-от мали проскочити під ним, Ленґдон поглянув угору й побачив самотню нерухому постать біля поруччя, що вдивлялась у них згори з похмурим виразом обличчя.

Те обличчя було і знайомим.... і лячним.

Ленґдон інстинктивно відсахнувся.

Сірувате й видовжене обличчя мало холодні мертві очі й довгий, схожий на дзьоб ніс.

Та щойно човен промайнув попід зловісною фігурою, як Ленґдон збагнув, що то був турист, який красувався у своїй недавній покупці — чумній масці, які сотнями продаються щодня на базарі Ріалто.

Однак сьогодні та маска видавалася якою завгодно, але не кумедною.

Розділ 69

Майдан Сан-Марко розташований у крайній південній точці венеціанського Гранд-каналу, де захищена протока виходить у широке море. Над цим вельми пожвавленим і тому небезпечним водним перехрестям бовваніє аскетична трикутна фортеця Догана да Мар — контора морської митниці, сторожова вежа якої колись охороняла Венецію від вторгнень іноземних загарбників. Нині вежу замінили масивним золотавим глобусом і флюгером у вигляді богині удачі — мінливі морські вітри безперервно змінюють напрямки, слугуючи морякам, які вирушають у далеке плавання, нагадуванням про непередбачуваність долі.

Коли Мауріціо скерував свій лискучий прудкий човен до кінця каналу, перед ними розгорнулося зловісне море з хаотичними «рубаними» хвилями. Роберт Ленґдон уже не раз подорожував цим маршрутом — правда, головним чином на значно більших теплоходах вапорето, — але однаково занервував, коли їхній водний лімузин засіпався на неспокійних хвилях.

Щоб добратися до пристані біля майдану Сан-Марко, човен мав перетнути обшир лагуни, води якої були забиті сотнями всіляких суден — від розкішних яхт і танкерів до приватних вітрильників і великих прогулянкових лайнерів. Ленґдону здалося, що вони виїжджають зі спокійної сільської дороги на широченну восьмирядну трасу.

Сієнна теж почувалася невпевненою, бентежно поглядаючи на височенний десятиповерховий прогулянковий лайнер, що проходив попереду на відстані трьохсот ярдів. Палуба судна кишіла пасажирами, які, притиснувшись до поруччя, фотографували майдан Сан-Марко з води. У збурених хвилях за кормою лайнера прямували валкою ще три, очікуючи свого шансу пройти повз найвідоміший ландшафтний знак Венеції. Ленґдон чув, що за останні роки кількість суден збільшувалася так швидко, що тепер прогулянкові лайнери йшли день і ніч нескінченною чередою.

Мауріціо за штурвалом вдивлявся у вервечку зустрічних лайнерів, а потім зиркнув ліворуч на критий причал неподалік.

— Я припаркуюся біля «Бару Гаррі», добре? — І він кивнув на ресторан, відомий тим, що там винайшли коктейль «Белліні». — А звідти до майдану Сан-Марко — три хвилини пішки.

— Ні, вези нас аж до самого майдану, — наказав Ферріс і вказав через лагуну на причали біля п’яца Сан-Марко.

Мауріціо невимушено знизав плечима.

— Як забажаєте. Тримайтеся!

Ревонули двигуни — і водний лімузин, підскакуючи на хвилястих брижах, вписався в один із фарватерів, позначених бакенами. Зустрічні прогулянкові лайнери були схожі на плавучі багатоквартирні будинки, і у їхньому кільватерному потоці інші судна кидало туди-сюди, мов маленькі шкаралупки.

На превеликий подив Ленґдона, багато гондол сміливо наважувалися на такий самий перехід. їхні тендітні корпуси — приблизно сорок футів завдовжки й вагою близько тисячі чотирьохсот фунтів — виявилися напрочуд стійкими в бурхливих водах. Кожним таким суденцем керував упевнений у собі гондольєр, який міцно стояв на платформі з лівого боку корми в традиційній чорно-білій смугастій сорочці, стернуючи єдиним веслом, прикріпленим до правого планшира.

Коли вони проскочили повз одну з таких гондол, Мауріціо з гордістю показав на неї.

— Бачите оту металеву штуку на носі? — гукнув він через плече, показуючи на елегантну прикрасу, що стирчала з носової частини суденця.