Микола Петрович Трублаїні - Глибинний шлях

ждуть наказу включати великі мотори, всі ждуть моменту, коли підземна фортеця почне заглиблюватися.

Нарешті флагман дає цей наказ усім машинам. Командир нашого корабля повторює його. Тільки встигли включити звукофільтри на шоломах, як почувся гуркіт важких моторів, здригнулася вся машина і почався характерний скрегіт з присвистом, як то було завжди, коли літостат починав зариватися у грунт, викидаючи позад себе земляний фонтан. Звичайно, ми того фонтана не могли бачити.

В темряві всі машини заглибилися під землю, нагорнувши на поверхні купи грунту. Бригади підземних кораблів заривалися все глибше і глибше, лишаючи за собою слід — покопаний грунт та товсті кабелі, що ними передавався електричний струм. Зв’язківці в машинах, де були старші командири, стежили за іншими літостатами і, одержуючи від них повідомлення, негайно передавали флагманському літостатові. Тут ці відомості одержував я і передавав штурманам, які позначали на карті місцезнаходження кожної машини. Командир бригади всяку хвилину знав, як просувається його загін, наближаючись до лінії противника.

Іноді окремі літостати відставали, наскочивши на міцний кам’янистий грунт або на підземну воду, і їм доводилося посилати на допомогу інші машини. Проте загалом уся бригада посувалася швидко і незабаром проминула передові траншеї, а далі й позиції легкої артилерії противника. Нашого руху, здається, ніхто у ворожому стані не помітив, бо ми проходили на значній глибині, а на поверхні гриміла шалена артилерійська музика.

Відомості, які надходили з другої бригади, свідчили, що там просувалися швидше, і командування наказало нашій бригаді прискорити рух, бо виступ мусив бути одночасним.

Тарас сидів за телефоном поруч Макаренка і час від часу перевіряв, що робиться на окремих постах літостата, як працюють механізми бойової машини, які вона проходить глибини та грунти. Макаренко вислухував ці повідомлення і давав вказівки, одночасно тримаючи зв’язок через мене з іншими машинами бригади. Він був впевнений у флагманській машині і стежив, головне, за іншими, консультуючи механіків та водіїв.

Ми сиділи в маленькій кабіні поруч командирської рубки. Ця кабіна нагадувала залізний сундук з низенькою лавкою і таким самим столиком з різними приладами. Кілька маленьких електричних лампочок під темними абажурами освітлювали приміщення. Від брязкоту й гуркоту рятували шоломи із звукофільтрами, від поштовхів захищали пружини в сидіннях, стінах та стелі.

Ніхто з тих, хто був усередині машини, не бачив, що робиться за її стінами. Це була ахГллесова п’ята літостатів. Хоча вони мали низку приладів, що показували глибину, твердість грунту, швидкість та курс машини, та цього було замало. Літостати йшли навпомацки. І хоч вони не бачили нічого, зате і їх ніхто не бачив. Вони йшли звідти, звідки їх ніхто не ждав, і це робило їх страшною зброєю. Лише сейсмопеленгатори та сейсмоаналізатори допомагали орієнтуватися в цьому сліпому русі.

Ні командири, ні хтось із команди літостатів не бачив ворога. Проте всі знали, що десь поблизу мусять бути ворожі підземні форти.

Макаренко підвід голову, глянув на мене й посміхнувся. Він хотів підбадьорити мене. Та я не відчував ніякого страху, хоч і знав, що близько вже та хвилина, коли почнеться штурм ворожих фортець. Мені здавалось, ніби ми знов на будівництві Глибинного шляху і ніяка небезпека нам не загрожує.

Але ось Макаренко разом із штурманом, який проліз до нашої кабіни, нахилився до апарата, що зветься у нас «підземним розвідником». Цей апарат підсумовує спостереження сейсмопеленгаторів і сейсмоаналізаторів, що вказують напрям підземних поштовхів та їх характер. «Підземний розвідник» допомагає визначити місце, де розташовані ворожі укріплення, і віддаль до них. Прилад побудований за тим самим принципом, що й сейсмотелеграфний апарат, на якому доводилося працювати мені. Це теж винахід Гоппа. Але «підземних розвідників» мало. Вони встановлені лише на командирських машинах.

Наш літостат трохи сповільнив рух. Я догадався, що ми наблизились до мети.

В ці хвилини мені довелось напружено попрацювати» Але всім машинам було передано розпорядження додержуватись обережності і зменшувати швидкість руху.

Трохи згодом я передав наказ зупинитися. Наша машина теж зупинилась. На якийсь час запанував цілковитий спокій. Над нами товстелезні шари грунтів, обабіч тісні стіни, а десь далі в цих грунтах такі самі металеві коробки з людьми.

Я зв’язався із штабом фронту. Сигнал про атаку мають подати звідти. Умовлено, що обидві бригади ринуть на штурм в одну хвилину.

Здається, що час плине надзвичайно поволі…

Та ось я приймаю сигнал і передаю його всім машинам нашої бригади.

Флагман стає нерухомим в своїй рубці.

Макаренко повертається до розподільчої дошки, ща являє собою пункт керування нашим головним озброєнням.

Останній сигнал: звучить різкий дзвінок по всіх кабінах. Тоді втричі посилюється напруга, і літостат іде вгору, розтрощуючи цемент і залізобетон, ламаючи підвалини гарматних башт, розкидаючи бліндажі й кулеметні гнізда.

Я уявляю собі, що робилося тоді у ворожих укріпленнях. Здавалося, твердо стоять ворожі армії і майбутнє обіцяє їм перемогу. Бадьоро почувають себе їхні командири. Міцно впираючись ногами в бетоновану підлогу артилерійського каземату і стежачи за телеелектроскопом, командир якоїсь батареї кидає раз за разом накази в телефонну трубку. Раптом він відчув, що під ним захиталася земля. Каземат почав осідати на один бік. З гуркотом обвалюються сусідні приміщення, перестають стріляти важкі гармати його батареї, в телефон чути зойк. «Невже у більшовиків знайшлися такі колосальні снаряди, що пробилися на цю глибину?» Але вибуху, що мусив би супроводити падіння такого снаряда, не чути. Замість того знизу долинає якийсь скрегітливий гул і все більше хитається під ногами земля. Раптом обвалюється вихід з каземату. Тікати нікуди. Офіцер бачить своїх солдатів, у них обличчя перекошені від жаху. Тоді він згадує про свій обов’язок і тремтячим голосом кричить: «Спокій!» Але в цей час тріскається дно каземату, і звідти, немов величезний кріт, висовується якась страшна потвора. Вона розтрощує підземну фортецю, і окам’янілий гарнізон підземної фортеці гине, не встигаючи навіть зміркувати, що то бойові радянські літостати проривають лінію ворожих укріплень.

Штурм тривав. З-під землі з хрипом і ревом виповзали страшні потвори. Одні з них знов заривалися в землю і громили бліндажі противника, другі — відкривали смертоносний вогонь з тилу по лінії фронту і по тилових частинах, що спочивали в резерві або прийшли сюди на зміну. Так відбувся прорив фронту на багато десятків кілометрів.

А далеко на півдні такий самий прорив зробила друга бригада.

Літостати борознили глибини в різних напрямках. За півгодини ділянка, де з’явилися ці озброєні страховища, була охоплена панікою. Тоді з радянського боку ринули танки, за танками — механізована піхота, а потім, випереджаючи піхоту, помчали вантажні машини з механізованою кіннотою. Попереду всіх неслися