Вуді Аллен - Фантастика Всесвіту. Випуск 2

самий гандж, що й кілька місяців тому, коли він знімав няньку на дні народження в маєтку Торнів. Тепер щось подібне виявилося на фотографіях зі священиком. І знов складалося враження, що на плівці була пошкоджена емульсія, але тепер уже не на одному тільки знімку — брак повторювався на двох негативах підряд, потім ішли два чисті кадри, а на третьому — знов такий самий брак. Найдивовижніше ж було те, що ґандж нібито переслідував певну людину: ота незрозуміла туманна пляма щоразу опинялася над головою невеличкого священика.

Дженнінгс виловив із фіксажу п’ять мокрих відбитків і заходивсь роздивлятися їх зблизька. Два знімки священика, супроводжуваного солдатом, два знімки самого солдата великим планом і ще один — священика, що вже віддалявся. На останньому знімку пляма була менша, відповідно до того, як зменшилась і сама священикова постать. Як і на давнішому знімку Деміенової няньки, пляма скидалася на таку собі світну хмаринку, але мала іншу форму й стриміла прямовисно просто в священика над головою. Хмаринка коло няньчиної голови здавалася нерухомою, застиглою — а ця неначе падала вниз і нагадувала примарний спис, що ось-ось приштрикне священика до землі.

Дженнінгс запалив сигарету з «травичкою» і поринув у роздуми. Колись він читав, що емульсія фотоплівки дуже чутлива до інтенсивного тепла — так само як і до світла. То була стаття в одному з фотографічних журналів, і в ній розповідалося про загадкові яви, зняті на плівку в знаменитих лондонських будинках, де, за переказами, живуть привиди. Автор статті, відомий фахівець у галузі фотографії, розглядаючи питання про реакцію нітратів на зміну зовнішньої температури, відзначав, що лабораторні досліди довели вплив певної температури на фотоемульсію, подібний до впливу світла. Оскільки тепло — це енергія, і навпаки, то якщо привиди є не чим іншим, як рештками енергії людського тіла, значить, за сприятливих умов їх можна зафіксувати на фотоплівці. Але в статті йшлося про енергію, незалежну від людини. А яке значення енергії людського тіла? Чи проявляється вона сама собою, чи має якесь певне джерело? Чи залежить від зовнішніх чинників, чи, може, зумовлюється лише почуттями, що нуртують усередині людини?..

Відомо ж бо, що збудження і хвилювання супроводиться виділенням певної енергії — на цьому ґрунтується принцип дії детектора брехні. За своєю природою ця енергія електрична. Але ж електрика — це також тепло. То, може, тепло, що утворюється при надмірному хвилюванні, якось вихоплюється з людського тіла, і його можна зняти на плівку разом з людиною, що перебуває в стані сильного нервового стресу?..

Усі ці міркування надихнули Дженнінгса, і він заходився гортати довідники, відшукуючи найчутливіший у світі зразок фотоплівки — це був номер ЗХ-600. Цю плівку почали випускати не так давно, і чутливість її була така висока, що давала змогу знімати об’єкти, освітлені вогником свічки. Напевне, вона мала бути так само чутлива й до тепла.

Наступного ранку Дженнінгс придбав двадцять чотири касети плівки ЗХ-600 і набір світлофільтрів, щоб випробувати її за нормального освітлення. За його задумом, фільтри мали поглинати частину світла, пропускаючи при цьому тепло, отож він сподівався, що в такий спосіб швидше натрапить на те, що йому потрібне. Ще він мав знайти людей у стані особливого нервового збудження, а тому вирушив до лікарні і там прихованою камерою знімав приречених на смерть хворих. Наслідки цієї зйомки геть розчарували його: на жодному кадрі з десятка відзнятих фотоплівок знайомої плями не виявилось. Тепер Дженнінгсові стало ясно: хоч би яка була природа тих плям, а з передчуттям смерті вони зв’язку не мали.

Цей висновок дещо порушував Дженнінгсову теорію, але репортер не занепав духом. Він підсвідомо відчував, що стоїть на правильному шляху. Повернувшись до своєї темної комірчини, він зробив ще по кілька відбитків фотографій з нянькою і священиком на різному фотопапері й пильно дослідив на них кожну цяточку. При великому збільшенні стало очевидно, що там і справді щось зафіксоване. Неозброєний погляд нічого не помітив, але нітрат зреагував. Далебі, у повітрі над нянькою і священиком виявлялося щось геть незбагненне!..

Весь наступний тиждень думки й вільний час Дженнінгса були поглинуті тим таємничим явищем. А потім він вирішив ще раз вийти на Торна.

Саме в ті дні американський посол провадив серію прилюдних виступів, на які Дженнінгсові легко було потрапити. Торн виступав в університетському містечку, на ділових сніданках, навіть на фабриках, і кожен міг прийти послухати його. Посол був добрий оратор, промовляв жваво та палко і, хоч де б виступав, незмінно заволодівав увагою слухачів. Він умів розворушити публіку, примусити її повірити йому, а надто робітників, яким одразу починало здаватися, що посол глибоко занепокоєний їхньою долею.

— У нас так багато розмежувань! — вигукував він. — На старих і молодих, на багатих і бідних… Але головне розмежування — на тих, що мають можливості, і на тих, що їх не мають! А справжня демократія — це однакові можливості для всіх. Без рівних можливостей слово «демократія» обертається брехнею!..

Під час своїх виступів Торн відповідав на запитання і спілкувався з публікою, особливо намагаючись познайомитися з каліками та бідаками, що їх одразу примічав у натовпі. Його не могли вибити з колії ніякі каверзні запитання, але ще більше важило те, що він умів змусити людей повірити.

Та насправді цей запал, на який так охоче відгукувалися слухачі, йшов у нього від розпачу. Торн мовби тікав від самого себе, прагнучи заповнити весь свій час громадською діяльністю, щоб не лишалось і хвилини на особисте життя, бо останнім часом у ньому чимдалі наростало передчуття чогось жахливого. Уже двічі серед натовпу, що збирався на його виступи, він вирізняв знайоме чорне одіяння священика — той вочевидь переслідував його. Торн боявся сказати про це кому-небудь: а що, як усе воно — лише витвір його розпаленої уяви? — але щоразу, на кожному виступі з тривогою нишпорив очима серед публіки, боячись угледіти знайому постать. Він не надав особливого значення словам Тассоне: в чоловіка явно розладнана психіка, це релігійний фанатик, що обрав собі за об’єкт домагань відомого політичного діяча, а те, що він згадав про Торнового хлопчика, цілком могло бути й випадковим збігом. А проте сказане священиком таки закарбувалось у його пам’яті. Хоч яке воно здавалося безглузде, одначе раз у раз відлунювало в свідомості Джеремі. Йому навіть спало на думку, що, можливо, цей священик — потенційний убивця; адже й Лі Гарві Освальд, і Артур Бреммер, обидва майбутні вбивці, намагалися зав’язати особисте знайомство зі своїми жертвами майже так само, як зробив цей