Олена Печорна - Фортеця для серця

тепер, щоб пити щастя великими ковтками й ні за чим не шкодувати. Ніколи. Любов не потребувала запитань. Її любов. Його любов. І хай буде, що буде.

Останньої днини йшла злива, змивала в океан липку тугу.

— Не допоможе, — шепотіла.

Кому? Сама не знала. Її Вовк сидів поруч, іще поруч. На сторожі. З очима, у яких рожевий океан.

— Вовчику, а чому я?

— Бо ти.

— І все? Так просто?

— У моєму світі не було таких.

— Чому?

— Угорі насправді надто багато лицемірства й фальшу… Безмір. Людина не відає, чого сподіватися від самої себе. Що вже й казати про чужого! А тобі я вірю… Розумієш? Собі не вірю, а тобі вірю.

— І що буде потім?

— Потім? Буде завтра.

* * *

Завтра була зима й дім. Але якісь не ті, ніж були перед тим. Зима пізня, під ногами вже прокльовувалися перші квіти. А дім? Уперше за життя Леся хотіла, щоб дорога до нього тривала вічно. Натомість тримала Володимира за руку й хотіла лишити його коло себе. Вовк був похмурий, зосереджений і мовчазний, але не випускав своєї маленької дівчинки з обіймів ні на мить. Так тримаються за опертя у дванадцятибальний шторм, бо то єдина надія вберегти самого себе. Випадкові перехожі дивилися вслід незвичній парі, а їм було байдуже. Вони прагнули бачити одне одного, відчувати і… мовчати. Леся й гадки не мала, що в мовчанці може ховатися стільки запитань і слів. Однак вимовляти їх уголос було страшно. Повертатися в зиму теж. Власне, сама зима її не страшила нітрохи — закохана боялася, що в цій зимі не буде Вовка… поряд.

Коли ж нарешті автомобіль під’їхав до села, до її Бувальців, звичних і до болю рідних, Леся заплакала. Володимир торкнувся шкіри.

— Дівчинко моя…

— …

— Дай мені трохи часу.

— Гаразд.

— Я все владнаю…

— Гаразд.

Ніч забарвлювала світ у чорне. Обоє відчували, що це колір їхньої розлуки. Чоловік довго роздивлявся на пустку, де мав лишити свою дівчинку. Ще живі Бувальці вже спали, а неживі й без того проковтнула темрява. Тихо запитав:

— Це і є твій дім?

Вона завмерла.

— Так.

Мовчанка. Напружена. Зосереджена. Леся шукала очима його погляду, щоб усе зрозуміти раз і назавжди. Болить чи ні? Ану ж скаже, що все просто, що це яма, болото й треба тікати звідси? І все. Усі ж тікають. Але ні, він мовчить. Щелепи стиснуті. В очах гірко.

— Знаєш, там, нагорі… ми забуваємо, що є отаке життя.

— Зовсім?

— Майже. Гіпотетично припускаємо, але не бачимо… І так простіше. Значно спокійніше думати, що всі живуть, як ти.

— Але… тут є люди.

— Правда?

— Так. Є я.

— І як воно?

— Просто.

— Просто?.. Ти дочекаєшся?

— Тут усі чогось чекають. Дощу, врожаю, пенсії, дітей… Смерті… Того, що про нас згадають. Смішно. Але, певно, це місце ідеальне, щоб чекати.

— Ти моя душа.

— Твоя.

Коли душа йшла в темряву, боялась озирнутися. Ноги тремтіли, серце калатало, як шалене. Певно, впала б просто на порозі, якби не світло. Бабуся ввімкнула його зненацька й чомусь вийшла. А чому, і сама не знала. Теє… Потягло. Стояла в самій сорочці, боса, висохла, худа й сива-сива. Коли побачила онуку, перехрестилася, і роки зійшли з обличчя, як машкара.

— Лесю, ти… уже вдома?

— Еге.

Кинулася в обійми. Плаче? Авжеж, плаче. А ще пахне молоком і крейдою. Певно, грубку надумала підбілити.

— Рідненька моя!

— Бабцю!..

— Що?

— Ти пахнеш домом.

— Помитися треба, еге?

— Ні, бабуню. Відчуття домівки годі витруїти. А моя домівка тут.

— Атож. А де ж іще?

— Ніде.

* * *

«Ти зникла.

Я відчуваю, що вже весна.

А тебе нема».

Леся кілька днів звикала до зими… Повторно.

«Уже вдома.

Привезла весну із собою».

Смайлик підморгнув у відповідь. А жінка замріяно зітхнула. Невже це сталося з нею? А як приверзлося? Ось її Бувальці. Півень кукурікає на буді, Мурко дрімає, мукає в повітці Ромашка й жує торішнє літо. Чи так буває? Клопочеться коло грубки бабця, готуючи онучці найсмачніші страви. Прибігає тітка Дуся, оглядає засмаглу з голови до ніг, усміхається й нічого не питає. Ані слова.

Телефонує Віка, а вже назавтра приїздить з усім сімейством, щоб перевернути село догори дриґом. Баби мало з лавок не перекидаються, а потім хитають головами: мовляв, ото встряла дівка, бо ж чоловік — інвалід. Коли ж дізнаються, звідки, хто, скільки заробляє, туркочуть уже інше: «Оце так спобігла жениха! Диви, і хлопченя нагуляне йому як рідне». А Богданчик сміється безтурботно, немає йому поки що діла до дорослих пересудів, куди цікавіше, наприклад, ганяти Мурка.

Ось і тепер Віка спостерігала у вікно, як котище задерся аж на яблуньку й нявчав повчально, проте науки Богданчик, очевидно, не розумів, натомість хапав палицю й ставав навшпиньки, щоб дістати бодай до кінчика хвоста. Леся всміхалася. Вона теж усе бачила, бо саме малювала. Подруга пильно розглядала ще невикінчене полотно з мушлею, у яку піймався океан. А потім таки не втрималась і запитала. Запитання крутилося на язиці вже мало не півмісяця, а то й більше. Ще відколи Леся поїхала працювати в Карпати.

— Що?

— Що?

— Хто він? Лесю, ну признавайся!

— Віко… я не знаю.

— Тобто?

Леся зітхнула:

— Розумієш… Це Льошин старший брат.

Вічині очі стали круглі, як дві тропічні рибки, що на малюнку.

— Отой, що аж!.. Святі сили!..

— Так.

Віка вражено опустилася на стілець.

— Як, Лесю? Він же за тебе старший, певно, років на п’ятнадцять.

— На сімнадцять.

— Лелечко! І теє… Бандит колишній. Кажуть.

— Головне, ким є тепер.

— А хто він тепер? Олігарх крутий. Власник «Раю». Мережа готелів, кілька банків…

— І звідки стільки інформації?

— Читала про сімейку, коли Льошка на обрії з’явився. А тепер що? Вони ж, Лесю… вони ж… брати!

— Я знаю.

— І що?

— Чекатиму.

— На кого?

— На Вовка.

— На котрого?

— Тьху ти, Віко! Не ріж ти без ножа! І так не сплю, не їм! Он молюся всім куткам!

— А ти йому потрібна? Невже, теє… серед його товариства нема гідної, га? Ми ж, Лесю, миші!.. Руді мишки! Нулі! Ніщо!

— Знаю.

— І що? Невже аж так