Владислава Раф - Титани Ос. Дводушниця, Владислава Раф

Медитація здавна вважалася найкращим способом для усвідомлення циркуляції своєї енергії. Вона дозволяла налагодити зв'язок із собою, не відволікаючись на зовнішній світ чи випадкові думки.

Хтозна, скільки часу дівчина просиділа без жодного руху, занурившись у власне підсвідоме. Воно часто приховувало не лише внутрішню силу, але й страхи, що слідували з нею пліч-о-пліч. І зараз Вієм не наважувалася податись ще глибше. Не була впевнена, що впорається з жахіттями.

Живіт зводило огидною судомою, яка завжди породжувала тривогу й ірраціональний страх. В такі моменти вона втрачала відчуття часу – будь-яку можливість відділити спогади від теперішньої реальності.

Але як отримати силу, не маючи сміливості визнати минуле?

Реквієм тихо застогнала, низько опускаючи голову. Ті спогади завдавали майже фізичного болю. Безсилля, страх, відчай – розвідниця ненавиділа ці відчуття, адже вони завжди нагадували про втрату. Жахаючу, для п'ятирічної дитини, але не останню.
 

Моторошні тіні солдат знову заступали єдине джерело світла в кам'яній катівні – маленьке вікно під самою стелею. Дівчинці вони здавалися справжніми велетнями з лякаючими обличчями, які огидно кривилися від відчуття власної безкарності. Втім, незважаючи на риси, які солдатам приплітав дитячий страх, вона чудово пам'ятала кожного з них.

На мить чоловіки у військовій формі зникли з очей – їх сховав подертий, дорогий одяг Гната. Брат став між нею й цими людьми, затуляючи дівчинку від огидних, самовдоволених поглядів.

Їм було по п'ять років, тож зараз Реквієм не могла пригадати, чи були чорні тіні довкола реальністю, чи їх домальовувала дитяча фантазія. Але вона добре пам'ятала обличчя солдата, який відштовхнув Гната, щоб дістати її. Сьогодні була її черга.

Вчора перевіряли хлопчика, бажаючи впевнитись в тому, що двійнята не стали носіями для потойбічних виродків. Звісно, вірогідність була малою, але влада над титулованою, раніше зовсім недосяжною, сім'єю – зводила з розуму. П'янила простих солдат, підводила до межі, стираючи будь-які правила моралі.

Єдиний спосіб перевірити носіїв – завдати тим фізичної шкоди. Синці, відкриті рани чи переломи. Вони вже помітили, що виродки не любили загроз власному життю, миттєво починаючи регенерацію нової плоті. Зараз нікого не спиняло навіть те, що носіями ставали зовсім діти – найстаршому з виявлених було лише дванадцять.

Але ці двійнята... відсутність регенерації щиро дратувала чоловіків. Вони хотіли виявити в них виродків, аби тільки позбутися від усіх разом, та вже за декілька днів були змушені відпустити п'ятирічок.

Втім, це не надто засмучувало кровожерливих солдат. Все ж, попереду на цих дітей чекала більш вражаюча подія, яку вони мали б запам'ятати на все життя. Офіцери вважали – це вбереже двійнят від батьківських помилок, щойно малі на власні очі побачать їхні наслідки.

Згодом, через це рішення армії, генерал-полковник Мечислава Роса – двоюрідна бабуся Рем та Гната, – власноруч позбавить життя двох офіцерів булавної старшини. Прямо там, в залі з останнім подарунком від армії для її маленьких вихованців.
 

Перед очима спалахнуло знайоме полум'я, вириваючи Реквієм з болісних спогадів і змушуючи розплющити очі. Піднявши голову, розвідниця примружилась – навпроти височіла чоловіча постать.

– Тобі не холодно? – запитав Переяр, поглянувши в бліде обличчя дівчини.

Спохмурнівши, вона непомітно озирнулася. Звернула увагу на тацю з гарячою їжею на столі збоку, а, разом з нею, і на вогняний бар'єр, що тепер оточував вежу з усіх боків. Стихія підтримувала стабільно теплу температуру в цих стінах і більше не впускала всередину сніг та холодний вітер. Сніжинки, що раніше вкривали стіл та ослін тонким шаром, розтанули без сліду.

– Дякую, – Вієм насилу усміхнулася, остаточно отямившись. Повільно потягнулася, розминаючи м'язи, через що випадково розбудила дрімаючого Безуала. Дух затишно привалився до її правого боку, а тепер сонно мружився, озираючись навкруги. – Вже полудень?

– Полудень, – підтвердив Велет і раптом усміхнувся: – ти так все чергування проспиш.

– Я не спала, – буркнула дівчина, відводячи погляд. Вона справді не спала, але прихід штурмовика все одно пропустила. – Просто медитувала.

Та чоловік лише знизав плечима. Він не звинувачув її і не вимагав виправдань – цим хай займається хтось інший. Його ж бо відправили тільки обід занести. Втім, дещо Переяра все ж цікавило.

– Чому ти не попросила бар'єрний артефакт у Ізбора? Тут досить холодно без магічного захисту – вітер і сніг з усіх сторін.

Широко позіхнувши, Вієм ледь встигла прикрити рот долонею, і розслаблено відкинулась на кам'яну перегородку, досі сидячи на лаві. Примружилась, вже уважніше оглянула штурмовика, і таки відповіла:

– Кажу ж, я медитувала. Якщо розігнати життєву енергію – можна контролювати температуру тіла впродовж довгого часу. З цим можуть впоратися і порожні солдати.

Почувши її відповідь, Велет трохи зніяковів. Він не хотів образити своїм питанням, і вже точно не натякав на безмагічність дівчини. Проте, розвідниця й без того чудово все розуміла.

– У тебе виразна міміка, – раптом усміхнулася Реквієм. – Не варто так стримувати себе, я ж не кусаюсь. Запитуй, якщо цікаво. Все одно я тобі винна за допомогу.

– Я не хотів образити, – неголосно промовив штурмовик, зупинившись біля північної огорожі. Стояв навпроти, всього в парі метрів від білявки, та все одно відчував якусь незручність. – І ти нічого мені не винна. Це я маю віддячити за допомогу в головному штабі.

Здивовано здійнявши брови, розвідниця навіть завмерла на півшляху до таці з їжею. Вона вже й забула про той випадок в лазареті, а він, схоже, і справді хотів повернути борг.

– Забудь про це, – зітхнула Вієм, таки переклавши тацю з тарілками собі на коліна. – Я тобі допомогла просто... тому що настрій гарний був. Це тебе ні до чого не зобов'язує. До того ж, ти виконав моє прохання, навіть Гамаюну не виказав.