Тоні Моррісон - Пісня Соломона

барви манґо. Тоді напудрувалася «Дівочою сумішшю». Під шаром пудри зникло манґо. Довелося знов нарум’янитися. Випнувши губи, вона підмалювала їх «Червоними джунглями». Щоб відтінити очі, наклала ще світло-блакитні тіні. Й напахнила «Бандитом» шию, мочки вух та зап’ястки. Насамкінець сипнула трохи «Дівочої суміші» у жменю й розтерла по обличчі.

Відтак відчинила двері й показалася Пілат і Ребі. І побачила в їхніх очах те, чого не було видно в дзеркалі. Намочені панчохи, вимащена грязюкою спідниця, грубий, розтрісканий на лицях шар пудри, поплилі струмочками рум’яна, дикі хащі буйного розпатланого мокрого волосся. Все це вона відгадала в очах найрідніших людей, і її очі заслала волога, тепліша й древніша, ніж дощівка, ніж сама вода. І була ця волога довго, дуже довго, поки висушила її гарячка. Висушила очі, висушила й уста.

Агар лежала в постелі. Очі сухі, як пісок, і нерухомі, як скло. Пілат і Реба сиділи коло неї, схилялися над нею, як дві плакучі верби, водночас нагнуті вітром. І, як дерева, віддавали їй все, що мали: лагідний шепіт і ласкаву тінь.

— Мамо, — обізвалася Агар. Брала її гарячка.

— Що, дитинко?

— Чому йому не подобається моє волосся?

— Кому? Кому не подобається твоє волосся?

— Дояреві.

— Йому подобається твоє волосся, — сказала Реба.

— Ні. Не подобається. І не знаю чому. Чому він ніколи не любив мого волосся?

— Та любить він, любить. Чому б йому не любити? — спитала Пілат.

— Він любить шовковисте волося.

Агар шепнула ці слова так тихо, що Пілат і Реба зігнулись, щоб дослухатися.

— Шовковисте? Дояр?

— Таке, як моє, йому не до вподоби.

— Заспокойся, Агар.

— Шовковисте волосся, кольору центової монети.

— Заспокойся, дитинко.

— Звивисте, хвилясте, шовковисте волосся. Таке, як моє, йому не подобається.

Пілат поклала руку на внуччину голову. Провела пальцями по м’яких вологих кучерях.

— І як йому не любити твоє волосся? Таке саме росте йому під пахвами. Таке саме росте йому від соромного місця до пупа. І на грудях. Росте йому з носа, понад губами, а якщо загубить бритву, то цим волоссям покриється все обличчя. Це волосся — на його голові, Агар. Таке саме, як твоє. Він не може не любити твого волосся.

— Він ненавидить моє волосся.

— Ні. Любить. Сам не знає, що йому любити. Дитинко, він от-от повернеться. Як не сьогодні, то завтра. Та невже ж би він любив себе й ненавидів твої кучері?

— Йому подобається шовковисте волосся.

— Заспокойся, Агар.

— Такого кольору, як цент.

— Годі вже, дитинко.

— Йому подобається блідо-жовта шкіра.

— Ц-с-с-с.

— І сірі очі.

— Годі, голубонько.

— І тонкий ніс.

— Заспокойся, любонько.

— Йому ніколи не подобатиметься моє волосся.

— Заспокойся, маленька моя, заспокойся...

Сусіди скинулися хто скільки міг, бо Пілат і Реба витратили все до останнього цента, щоб Агар причепурилася. Небагато назбиралося, і, мабуть, не було б відповідного похорону, якби не Рут. Прийшла до крамнички Сонні й, не кліпаючи, задивилася на Мейкона. Він витяг шухляду, вийняв дві двадцятидоларівки й поклав їх на стіл. Рут не взяла їх, навіть не рушила з місця. Мейкон завагався, крутнувся на стільці й заходився набирати комбінацію цифр на сейфі. Рут чекала. Три рази чоловік сягав до сейфа, поки вона нарешті розчепила складені на грудях руки, забрала гроші, подякувала й подалася до Лінденового християнського похоронного бюро, щоб якнайскоріше все залагодити.

А за два дні посеред богослужіння Рут виявилася одна-єдина з родини небіжчиці. Жіночий квартет з Лінденового баптистського хору вже проспівав «Будь вірний мені», дружина власника похоронного бюро прочитала картки з висловленнями співчуття, а проповідник вдався до свого «Нагий на світ приходиш і нагий одійдеш», яке вважав дуже підхожим на похороні молодої жінки. У притворі пияки, що прийшли віддати шану «Пілатиному дівчаті», але не сміли ввійти, пошморгували носами. І тут двері розчахнулися. Вбігла Пілат і вигукнула: «Милосердя!» Наче наказувала. Якийсь молодик устав і попрямував до неї. Відштовхнула його, мало з ніг не збила.

— Прошу милосердя! — крикнула вона й пішла до труни, похитуючи головою, ніби хтось її про щось питав, а відповіді не було. На півдорозі Пілат спинилася й показала пальцем перед себе. Помалу, хоч дихала часто й неглибоко, сперла руку на бік. Дивно: в’яла, слабка рука, оперта на бік, і частий подих.

— Милосердя, — шепнула Пілат. Власник бюро підбіг до неї і торкнув за лікоть. Вона ухилилася й пішла до похоронних нош. Схиливши голову, глянула вниз. Сережка дотикнулася її плеча й на тлі чорної одежі засяяла, як зірка. Власник знову підійшов до Пілат, та, побачивши її уста барви ягід і чорнила, імлисті вологі очі, дивовижну коробочку, що звисала з вуха, відступив і задивився на підлогу.

— Милосердя? — тепер Пілат питала. — Милосердя?

Цього було мало. Слово потребувало втілення. Стара жінка випростувалася, високо підняла голову — й прохання стало піснею. Чистим дзвінким голосом проспівала його — це одне слово. Довго, довго звучало, як ціла строфа. Ще не завмер у закутках храму останній звук, як у відповідь обізвалося солодке сопрано:

— Я чую тебе.

Люди обернулися. Увійшла Реба й теж заспівала. Пілат ніби й не зауважила дочки. Не збилася з ритму. Просто повторяла слово «милосердя», а Реба їй вторувала. Дочка стояла біля входу, мати спереду. Обидві співали.

Пізно вночі

Милосердя.

У чорній пітьмі

Милосердя.

Сонячним ранком

Милосердя.

Коло мого ложа

Милосердя.

Я навколішки прошу

Милосердя. Милосердя. Милосердя.

І водночас змовкли. Запанувала мертва тиша. Пілат простягла руку й доторкнулася трьома пальцями краю домовини. Тепер зверталася до жінки, що лежала на сірому атласі. Тихо, м’яко співала внучці, заспокоюючи її, наче маленьку дитинку. Як було колись.

Хто кривдить моє пташенятко?

Хто кривдить моє дівчатко?

Хто кривдить моє пташенятко?

Хто кривдить моє дівчатко?

Хтось скривдив моє пташенятко.

Хтось скривдив моє дівчатко.

Хтось скривдив моє пташенятко.

Хтось скривдив моє дівчатко.

Я знайду його, моє ти пташенятко.

Я знайду його, моє дівчатко.

Я знайду його, моє ти пташенятко.

Я знайду його, моє дівчатко.

«Моє дівчатко». Ці слова ще звучали в горлі Пілат, коли вона відвернулася від труни. Заглядаючи в