Кейт Фокс - Спостерігаючи за англійцями

(особливо зі смішними малюночками та мультяшними персонажами) — це нижчий клас; однотонні краватки (особливо пастельних кольорів або ж яскраві та / або блискучі) — це у кращому випадку впевнений середній клас; верхівка середнього класу та вищі кола обирають краватки спокійних, зазвичай темних, кольорів з дрібним акуратним візерунком.

Я граю чесно, тож признаюся, що мені рідко, — а то й ніколи, — не вдається визначити класову приналежність «окостюмлених» чоловіків лише за одягом: мені доводиться хитрувати і придивлятися до мови тіла або ж підглядати, яку вони читають газету (тільки чоловіки із робочого класу, у що б вони там не були вбрані, сидять у громадському транспорті, широко розставивши ноги; рідко хто з верхівки середнього класу читає жовту пресу, принаймні на людях).

Буденний одяг трохи промовистіший за костюм — і у фізичному, і в класовому сенсі. Він дарує більше свободи і різноманіття, тож чоловіки можуть проявити себе. Проблема в тому, що свобода вибору в одязі — без правил та костюму-в’язниці — спонукає дорослого англійця одягатися препаскудно. Переважна більшість позбавлена смаку від природи і, треба визнати, не має бажання стильно одягатися. Та що там казати, назвавши чоловіка стильним або хоча б добре вбраним, можна добряче похитнути його маскулінність. Добре вбраного чоловіка одразу можуть запідозрити у нетрадиційній орієнтації. Англієць прагне одягатися правильно та відповідно, але тільки тому, що не хоче виділятися із загалу і привертати до себе увагу. Він просто хоче бути як усі, нічим не вирізнятись серед непомильно гетеросексуальних самців. І всі чоловіки, як наслідок, виглядають як один: якщо вони не в робочому обладунку із костюма та краватки, то вони точно вбрані у нічим не примітний і нічим не особливий спецодяг на щодень — джинси та футболку чи светр або штани та сорочку чи джемпер.

Гаразд, я цілком усвідомлюю, що всі футболки різні і штани штанам не пара. Логічно, що має бути якийсь спосіб вловити класові сигнали поміж різноманіття стилів, тканин, брендів і т. д. І таки так — спосіб є. Але це дуже складно. (Це я не нюняю, не подумайте. Ну, гаразд, нюняю: я просто хочу, щоб ви знали, скільки сил я на це все кинула, а скільки чоловіків кинули на мене оком — коли неправильно інтерпретували мої спроби розгледіти марку їхніх штанів.)

Класові правила буденного чоловічого одягу базуються на більш-менш тих самих основоположних принципах, що й правила жіночого одягу, за винятком надто барвистого вбрання, яке в жінок є ознакою приналежності до нижчого класів, а в чоловіків — це сприймають як клоунаду. Принцип «блискучий нейлон versus натуральні тканини» працює як для жінок, так і для чоловіків, однак у випадку з чоловіками він не дуже допомагає визначити класову приналежність — чоловіки всіх класів уникають блискучих штучних тканин, адже це «фемінно» і «незручно». У робітників сорочки можуть бути не чисто бавовняні, та на око складно визначити, чи сорочка без синтетики — не будеш же перевіряти на дотик, мацаючи рукав сорочки.

У чоловічому, точнісінько, як і в жіночому, одіжному етикеті рівень оголеності тіла зворотно пропорційно залежить від соціального становища. Незастібнута на грудях сорочка — це нижчий клас, і чим більше ґудзиків розстібнуто, тим нижче місце на класовій драбині посідає чоловік (а якщо ще на грудях видніється ланцюжок чи медальйон, то сміливо опускайтеся ще на десять щаблів нижче). Навіть оголеність передпліч є дуже показовою: старші чоловіки з верхів надають перевагу сорочкам з коротким рукавом, а не футболкам — вони нізащо, хоч би яка спека стояла, не вийдуть з дому в жилетці чи майці. Жилетка та майка — це одіж виключно робочого класу. Голі груди, виставлені на показ ще десь окрім пляжу чи басейну, — це безпомильна ознака низів робочого класу.

Коли йдеться про сорочки, то класова ватерлінія пролягає акурат на лікті: теплої днини чоловіки з нижчих класів закочують рукави понад лікоть, а чоловіки з вищих — попід лікоть (за винятком випадків, коли вони працюють фізично, наприклад, пораються в садку). Правило оголеності також поширюється і на ноги: пани з верхів середнього і вищих класів дуже рідко виходять на люди у шортах (за винятком спортивних занять, прогулянок на природі та порання в садку коло хати); впевнений середній клас та низи середнього класу можуть одягнути шорти на заморських вакаціях; і тільки чоловіки з робочого класу виставляють ноги на показ і ходять у шортах посеред міста!

Засадничий принцип полягає в тому, що пани з вищих класів, здається, одягають на себе — і взимку, і влітку — більше одягу. Вони одягаються як капуста: більше плащів, більше шарфів, капелюхів та рукавичок. Вони люблять носити парасольки, але тільки в місті. Поза межами міста ходити з парасолею джентльменам забороняє старе неписане правило. Парасолька дозволена лише на перегонах та соціальних заходах просто неба — там закон кавалерів велить мати при собі парасольку, щоб захистити ошатно вбраних леді від дощу. Відтак парасолька посеред міста — це, скоріш за все, ознака вищого класу, а парасолька на шпацері за містом — нижчий клас. Ага, хіба за винятком священиків: невідь чому на священнослужителів заборона на парасольки за містом не поширюється.

Пани з вищих класів впадають у крайнощі, коли йдеться про дотримання правила «не виділяйся» — вони не лише зливаються з натовпом (тобто один з одним), а ще й вписуються у навколишнє середовище: такий собі висококласний камуфляж — брунатно-зеленаві барви — на природі; строгі сірі та сині костюми у тонесеньку смужку — у місті. Одягнутися у «міське» вбрання за містом — це серйозний соціальний заблуд, при чому як для чоловіків, так і для жінок. У певних колах старих і величавих землевласників-аристократів табу на «міське» поширюється на все, що хоч приблизно можна назвати модним: на їхню думку, чим старомодніше і непоказніше вбрання, тим вищий соціальний статус.

Дрес-код та англійськість

Хай йому грець. Здається, одяг — це ще одна халепа для англійців, ще один «лайфхак для виживання», з яким у нас не все гладко. Якщо строгі правила — офіційна уніформа чи уніформа племінних культур — відсутні, то мова одягу в нас, у кращому випадку, з помилками, а в гіршому — взагалі недорікувата. Безумовно, декілька винятків таки є — знайдеться якась пара англійців та англійок, які вільно володіють мовою одягу. Та на загал як народ ми цією мовою бекаємо і мекаємо. Отож маємо більше доказів «соціальної не-дужості» англійців, якщо ще була потреба щось доводити. Скидається на те, що ця риса є однією з наших найяскравіших національних рис.

Спроба препарувати дрес-код англійців також допомогла мені зрозуміти «зсередини» один цікавий стереотип — буцімто англійці страшенно ексцентрично одягаються. Як з’ясувалося, зблизька наша славнозвісна ексцентричність виглядає не так, як би нам цього хотілося — наша манера одягатися не така вже й індивідуальна, оригінальна та креативна.

Все, що ми звикли називати англійською ексцентричністю, при ближчому знайомстві виявляється стадним конформізмом. А