Іоанна Ягелло - Молоко з медом

Лінка обожнювала її приїзди. Тоді квартирою линув аромат тушкованої капусти з помідорами, відбивних у золотистій паніровці, фруктових пирогів. Бабуся чудово готувала. Лінка ніколи не розуміла її до кінця. Бабуся мала мовби два обличчя, два лики. З одного боку — була дбайливою бабусею, яка готувала смачні й поживні обіди, перетворювала квартиру на дім. З іншого боку вирізьблені — залишалася такою незалежною. Професійне життя було для неї дуже важливим. Ну, але ці два обличчя вона принаймні показувала. Може, кожне з них і дивилося в іншу сторону світу, але обидва були виразними, ніби вирізьблені з каменю два лики якогось божества. А що із третім обличчям? Лінка досі не знала, як усе було. Вона стільки довідалася впродовж останніх кількох років. Проте дечого не знала. Ще одного бабусиного обличчя. Чому бабуся Стефа тоді не допомогла мамі? Чому не взяла Каську? Чому? Сказала, що якби могла… Тоді чому не могла? Адже не йшлося про роботу, є можливості працювати й доглядати дитину. Бо її чоловік, Лінчин дідусь був суворим? Тільки це вона й знала. Та хіба це могло завадити? Чому? Вона раптом відчула, що це останній фрагмент пазлів. Пригадала, як колись складала пазли із Кротиком, як це допомогло їй розв’язати таємницю зниклої сестри. Але ж це не був останній фрагмент. Усе-таки ні. Потрібно щось іще. Вона мусить зрозуміти. Раптом Лінка уявила, що її мати відвертається від неї, не допомагає з малою Євою. Могло таке статися? Дівчина була переконана, що ні. Адже в родині так не роблять. Мама ніби й сказала, щоб вона не вступала до вишу, проте ж не відвернулася від неї цілком. Постійно турбувалася про доньку й онуку. Тоді чому? Так багато речей з’ясувалося, отже, це теж не може залишатися без відповіді! Звісно, Лінка розуміла, що з бабусею про це говорити не можна. Після того, що сталося на святвечір… Це ж очевидно. Треба поговорити з кимсь іншим.

— Що вона любить? — по-діловому поцікавилася бабуся. Хороше питання, відразу видно журналістку.

— Любить, коли їй співають, — сказала Лінка. — І книжечки любить, можеш їй показувати. Вони ось тут.

Бабуся Стефа підійшла до стелажа й витягла дві маленькі квадратні книжечки. Заходилася їх переглядати. На її обличчі вимальовувалося неабияке здивування.

— А що це взагалі таке? — запитала вона. — Це дитячі книжечки?

— Так, — усміхнулася Лінка. — Такі контрастні.

— Умгу. Жахливі! Чорна пляшечка для молока? Чорний «дурник» на червоному тлі? Це ж якийсь кошмар!

— Ніякий не кошмар. Такі малюки бачать лише контрастні барви. Тому книжечки для них чорно-білі. І ще червоне ось…

— Оце так! А де тут якийсь текст?

— А навіщо їй текст? Вона ж однаково не розуміє!

— Ви геть чисто подуріли. Дітям треба читати віршики. Бжехва, Тувім… Маєш?

Лінка заперечно похитала головою.

— Здається, що ні. Усі Каєві книжки ми пороздавали.

— Звісно. Так ти її й виховаєш. Показуватимеш жахіття й казатимеш: «Це чорний „дурник“. А це чорна пляшка. А це чорне обличчя чорного дядька». Знаєш, коли твоя мама була маленькою, то ще жива була легенда про чорну «Волгу». Чорна «Волга» начебто їздила й викрадала дітей. А в цій книжці є чорна «Волга»?

— Не знаю. Автомобільчик є, — усміхнулася Лінка.

— Гаразд. До списку покупок додаю: якісь гарні, серйозні книжки. Іще одне… Де в тебе «дурники»?

— Єва не привчена до «дурника».

— Ні?

— Ні… Я читала, що це шкідливо.

— Аякже! Твоя мама виросла з «дурником», ти виросла з «дурником», цілі покоління. Але це ТОЧНО ШКІДЛИВО. Ну, тепер її, мабуть, не призвичаїш, запізно, — зітхнула вона. — Хоча можна спробувати. Бо як ти її заспокоюєш, коли вона плаче?

— Даю груди, — знизала плечима Лінка. — Ношу на руках…

— Не можна носити! Але сподіваюся, що вона спить цілу, ніч?

— Ні, ну що ти! Вона ж малесенька! І я завжди ставлю будильник на четверту ранку. Але найчастіше Єва прокидається о третій, а тоді вже спить до сьомої.

— А навіщо будильник? Ти ж її не будиш?

— Ну, щоб нагодувати. Принаймні раз уночі. Це… це необхідно.

— Необхідно?

— Так. Я читала, що в немовлят падає рівень цукру в крові, чи щось таке, що вони навіть можуть померти, якщо не їстимуть стільки годин!

Бабуся зітхнула.

— Стільки всього змінилося, — сказала вона. — Дуже багато. Розумієш, у мої часи про це навіть подумати не можна було. Будити дитину, яка спить? — вона раптом тихенько захихотіла, а невдовзі вже голосно сміялася. — Будити сплячу дитину! До чого ми дожили!

— Ой, бабусю! Краще розкажи, як усе виглядало, коли мама була маленькою, — попрохала Лінка.

— Добре. Тоді годування грудним молоком не було надто популярним.

— Але ж це клас! Так зручно!

— Так, але часто казали, що дитина не наїдається, що молока замало, що суміш краща. Я твою маму годувала три місяці, це й так був чудовий результат як на тодішні часи. Медсестра заборонила годувати вночі. Якщо дитина плакала, то наказували залишити, щоб виплакалася…

— Але ж це жорстоко!

— Тоді так не вважали. Твоя мама дуже швидко перестала прокидатися вночі. Спала до ранку. Ну, і навіть удень годували кожні три години. А не постійно. Але давали водичку, чайочок… Ти її чимсь поїш?

— Ні, це заборонено. Тільки грудне молоко.

— Хи-хи. А в наш час казали, що дитина зневодниться, якщо її не поїти водичкою.

— Але ж усі ссавці годують малят тільки молоком, і якось це телятко чи левенятко не зневоднюється.

— Може, і так. Але так нам казали, і ми так робили. Звичайно, що коли годували грудьми, то дотримувалися суворої дієти. Білий хліб, шинка, рис, варена курочка, нічого важкостравного…

— Тепер уже ні.

— Що ні?

— Ну, у школі для вагітних нас навчали, що навіть якщо з’їсти голяшку, то смалець не потече. Тобто можна все їсти.

— Навіть капусту? І не плаче дитя після капусти?

— Ні. Лише алкоголю не можна, бо він проникає в кров.

І ліків теж.

— Так-так. Знаєш, що? Кожне покоління має власні принципи, а які з них кращі — хтозна. Звідки нам про те знати?

— Розкажи ще про маму.

— О Боже… що ж тобі розповідати? То була добра дитина. Вночі спала, гарно їла, чемна…

— А дідусь тобі допомагав?

Запала тиша. Бабуся задивилася у вікно, тоді зняла окуляри, наче більше не хотіла ні на що дивитися. Може, хіба вглиб себе.

— А ти добре пам’ятаєш дідуся? — запитала.

— Погано, — похитала головою Лінка. — Більше з фото.

Бо так і справді було. У спогадах невиразно маячіла висока постать. Пригадувала якийсь святвечір, дідуся за столом, велику ялинку, прикрашену