Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

Отож жили вони — і?

— І загинули.

— Не позитивне завершення.

— Це ж не завершення.

— О, чудово, — зіронізувала Рен.

Вона не хотіла зізнаватися, та зараз її куди більше турбували власні біди, а не історія давно загиблих світів.

Інанна примружила карамельні очі. З її виразу обличчя було важко зрозуміти, чи помітила вона іронію. Так само як і дізнатись, чи відомо їй узагалі, що таке іронія.

— Отож, — Рен пригадала лекції Нут, — вони, божества оці, переродилися в різних нових світах. І тоді… наймогутніші з них зібралися разом і створили Академію?

— Близько до того, — схвально кивнула Хранителька. — Щоразу, коли душа бога перероджується, її носій неминуче потрапляє сюди. Бо ж Академія створена на руїнах першого світу. Місця народження всіх легенд. Душі вабить сюди нерозривний зв’язок.

Вона підвела погляд на виїмки, які очікували появи новостворених зв’язків.

— А чому ж з’явився синдром зникання? Адже, якщо душі богів так приваблює Академія, то що ж приваблює їх ще сильніше? — обережно спитала Рендалл.

— Про це не розповідають загалові. Молоді боги повинні самі вирішувати свої суперечності, інакше ми виростимо їх надто слабкими і не буде користі ні для них, ні для Намиста. Та знай, що кандидати на зникнення — це

інші ]]> душі. Вони теж походять із того, найпершого світу, де хоч і не були богами, але всі належали до легенд. І володіли меншою силою, ніж найвищі. Тому часто, коли кандидат приходить в Академію, йому надто важко. Його душа прагне перейти — перестрибнути на іншу струну реальності. У світ за межами цього, де зможе жити, як звичайна людина…

— Але вони не вмирають, так? — загорілась Рен від раптового відкриття, яке назрівало вже давно. — Зникнення — не загибель?

— Для нас тут, в Академії, зникнення рівнозначне смерті. Ми не побачимо душі зникальників до нового переродження, а коли це станеться — у волі Великих і Милостивих Стовпів… — у голосі Інанни майнув ледь відчутний осуд.

— Але вони однаково живуть.

— Але вони більше не частина Намиста, — Хранителька торкнулась прикраси на своїй шиї. — Зрозумій…

— Чому ви не розповідаєте? — перебила її Рен. — Це ж чудово. Якщо всі знатимуть, що ховає цей синдром зникнення, то в Академії стане значно веселіше.

Інанна надто різко порівняно зі звичною млявістю підвелась на ноги і згори донизу позирнула на Рен.

— Академія створена не для того, щоб тут було весело. Для нас синдром зникнення і смерть — рівнозначні, бо те й інше — це просто перехід. І раджу вам не користуватися ним.

— Чому ж? Савітрі не була божеством.

— А хто сказав, що ви — лише Савітрі?

Дівчина двічі кліпнула, силкуючись зрозуміти, що має на увазі Інанна.

— Станьте кимось більшим за минуле, ім’я та Слова, — повела далі Хранителька. — Все у ваших руках.

* * *

Після заняття з Інанною Рен, як завжди, вирушила до Аматерасу. Проте ні директорки, ані Нікти в кабінеті не було: мабуть, вони пішли займатися деінде. Натомість посеред кабінету, обличчям до вікна, сиділа Адіті. Її коси розтріпались, а важке дихання видавало, що Зірка щойно завершила танець.

Рен навшпиньках підійшла і опустилася на підлогу біля неї. Адіті не заперечувала проти товариства, тож вони потеревенили трохи про дуелі та Одінові вимоги, а потім ще про оці її танці в кабінеті директорки, струни стихій і те, як обирали кандидатів до Тріади.

— Коли я прийшла в Академію, ліміти майже не могли стримати моїх сил, тому я почала навчання за індивідуальною програмою, випереджаючи інших. Так було і з Енлілем. А ще я одразу заявила Аматерасу про свої наміри.

— Які?

— Смішно згадати. Сказала, що стану найкращою студенткою, заберу в неї посаду і назву Академію своїм іменем.

— Ого. І як вона відреагувала?

— Довго сміялася, — Зірка обійняла себе за плечі й захихотіла теж.

Двері скрипнули, і дівчата одночасно озирнулися.

— Адіті, Рендалл, там

сніг ]]> іде! — Енліль ввалився до кабінету директорки, не стукаючи, його очі горіли.

— О боги, ти досі не можеш призвичаїтися до холоду? — Адіті закотила очі.

— Та я ж не вогняний бог.

— А що вогняні боги? — втрутилася Рендалл.

— Ми нечутливі до холодної погоди, — гордо відповіла Зірка, перекидаючи червону шаль через оголене плече.

— Отож хто хоче прогулятися зі мною до тренувального корпусу в цей прекрасний снігопад? — Енліль мав настільки збуджений вигляд, наче з неба сипалися золоті монетки. — Ну ж бо! Дуель скоро почнеться, але не можна пропускати

сніг ]]> !

— Немає нічого веселішого, ніж спостерігати за тим, як Амон ламає комедію, — заявила Нікта, щойно дізналася, хто сьогодні змагатиметься.

— А якщо він не ламатиме комедію? — втрутився Зіґфрід, уважно розглядаючи центр тренувального залу, окреслений золотим колом.

— Пф-ф, я тебе про-ошу! — богиня ночі розсміялася. — Якщо Амон почне докладати до навчання стільки ж ентузіазму, як до гулянок, то його скоро зарахують до кандидатів у Тріаду. А йому цього не треба. Тому він навіть пальцем не ворухне… Дивіться, починається!

Рен повернулась до центру зали. Проте коли оголосили суперників і Веретрагна вийшов уперед, до золотого кола, Амон не відгукнувся. Не відгукнувся він і на другий заклик.

— Студенти, спокійно! — Аматерасу підвелася зі свого крісла, схожого на трон, увінчаний золотими шпичастими променями. — Очевидно, Діоніс терміново вирушив виконувати моє доручення і не встиг попередити про це. За кілька хвилин ми з паном доцентом призначимо дуель іншої пари. Веретрагно, ви вільні!

Суперник Амона, не приховуючи розчарування, почвалав геть із кола.

— І куди це він так терміново міг податися — та ще й за дорученням Ама? — примружила очі Нікта. — Навіть звучить дивно: вона відправила б когось із викладачів, чи кандидатів своїх хвалених, чи хоча б