Станіслав Володимирович Тельнюк - Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк

— Де Синоп? — запитав Яремко. Турок показав на схід.

— А козаки? Чайки?

Турок знизав плечима, показав рукою на північ, промовивши фразу, в якій прозвучали слова: Кефе? Гезльов, Ячаков…

— А Стамбул? Вони на Стамбул пішли!

— Йок! — заперечно закрутив головою турок.

— Та ні, на Стамбул, я точно знаю, — мовив Яремко, показавши рукою на захід. І знову турок закрутив головою. А далі:

— Кефе! Ячаков! Гезльов!

Козаки й справді пішли на північ, а не на захід. Три дні побенкетувавши в Синопі, — Олександр на цей раз дозволив таку розкіш, — козацька армада рушила в напрямку до Кафи. Разом з козацьким флотом ішло з десяток галер та шарант. Дванадцять тисяч невільників їхали на батьківщину.

Радісна пісня лунала над Чорним морем…

Вирішено було так: після взяття Кафи частина донців та запорожців проведе ці галери й шаранти майже до Азова, а іам, висадившись на пустельному березі, доведе невільників до Новочеркаська. Звідти легше буде добиратися і на Московщину, і на Україну, і в Богданію. А потім запорожці й донці повертають назад, до Кафи, і всі разом ідуть на Стамбул…

— От тепер, пане Недайборщ, ти можеш забрати і свою галеру, — сказав Олександр, коли нарешті було вирішено, що робити з невільниками та скільки часу доведеться пробути біля Кафи.

— Та заберу вже, — пахнув люлькою Карпо. — Жаль — Клюсика немас…

— Треба було за злотом не гнатися…

— Не собі ж старався. Для братства. Для братських шкіл, для науки, для викупу невільників злото потрібне… Тобі, отамане, воно, мабуть, не пече… Ти візьмеш трон султанський — ото й уся твоя турбота… А не візьмеш — знову в Європу подасися… А нам тут жити. І нашим нащадкам жити тут. Отак…

— Ти знаєш — не дуже воно мені байдуже, — сказав Олександр, подумавши. — Як ішов сюди, думав про козаків як про військову силу, потрібну для одного походу… А зараз думаю не так…

Помовчали.

— Як там Джузеппе, бідолаха? — зітхнув Карпо. — Ох же ж і шпурнув він тебе у море!

— Славний чоловік, — сказав Олександр. — Ходімо до нього.

Вони підійшли до постелі, на якій лежав Джузеппе. Він був ще дуже слабий, але говорити міг. Біля нього день і ніч сиділи Петро і Йован. Коли поранений побачив біля себе Олександра і Недайборща, він аж заусміхався.

— Сеньйоре отамане! — прохрипів Джузеппе. — Я прошу в товариства горілки для загоювання ран, а вони не дають. Кажуть, що в морі пити — гріх…

— Бо таки гріх, — сказав Карпо Недайборщ. — Хто п'є в морі, той не православний чоловік, а гірший за католика…

— От—от, — зрадів Джузеппе, — я ж якраз і є католик… Дай горілочки, а то ж уся душа зсохлася… Всі лікарі Європи радять. У нас у Трієсті так був випадок. Герцогу Вітторіо ді Граціані якийсь йолоп проткнув живіт. Лікар сказав: кличте падре, мені тут робити нічого… А тут якраз я нагодився… Збрехав, що я лікар. Почав лікувати герцога горілкою…

— Ясно, — сказав Олександр, — герцог ожив і живе й досі.

— От бачиш, сам отаман Чорногорець підтверджує мої слова… Дай горілки, а то умру, а у вас тут і пастора немає.

— Дам, дам, — пообіцяв Недайборщ…

— Я ще з сеньйора отамана дертиму горілку барилами… А як стане султаном, то…

— Ну, досить, — спохмурнів Олександр. — Не треба про це говорити…

— І справді, де ще те телятко, а він уже з довбнею…

— Не з довбнею, а з пляшкою, — поправив Недайборща Джузеппе і втомлено заплющив очі.

Саме в той час, коли Яремко стояв на березі моря й марно сподівався побачити на обрії вітрило козацької чайки, курним шляхом, що вів на Стамбул, мчав вершник.

Він був в одязі простого сипаха, його обличчя почорніло від сонця й пилюки, на щоках відросла густа щетина…

Вершник поспішав, хоч знав: Стамбул жорстоко карає тих, що приносять лихі вісті. Та все одно поспішав, сподіваючись: його мусять помилувати…

Це був джасус Кемаль, прозваний Сусом, один з найдосвідченіших шпигунів Туреччини. Він здійснив чимало хитромудрих інтриг, завдяки йому було вбито чимало високоповажних ворогів Туреччини, але на цей раз усе зірвалося.

«Ні, ні, ні, Кемалю, — говорив сам до себе, підганяючи коня. — Ти зазнався, ти налякався, тому в тебе нічого не вийшло з Ях'єю. Ти мусив врахувати, що Олександра неможливо вбити серед козаків — вони бережуть його. Тобі могло пощастити, але за це ти заплатив би життям. Ти не зробив цього — зрозуміло чому… Отже, треба було шукати ще якогось шляху. Ти його не знайшов… Ти постарів, Кемалю, ти став базікою й товстуном…»

Він люто поганяв коня, якого ще вранці добув, роззброївши й пограбувавши одного сипаха. Хай дякує долі, що лишився живий… А кінь і його одяг потрібні людині, що виконує завдання державної ваги.

«Що я скажу великому візирові? — мучився Кемаль. — Що ні в якому разі не можна посилати флот до Синопа й Трапезонта, а слід тримати його при Стамбулі? Великий візир, напевне, знає це не згірш за мене. Я маю сказати інше — як знищити Олександра. А я цього не знаю… Правда, є один план. Ризикований, але… Але якщо цей план удасться — Олександра не буде…»

Недавній сеньйор Гаспероні підганяв коня. Він знав, Стамбул буде незадоволений, але навіть оті дані про Ях'ю, які подасть Кемаль, стануть у пригоді в боротьбі проти запеклого ворога імперії. Думки його нараз перескочили на Яремка.

«Чортове щеня! Весь час не давав мені й дихнути… Якби не він, Олександр був