Олександр Павлович Бердник - Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник

на бабиному городі помідорів, огірків, вкинув ще півхлібини й приєднався до товаришів. Вони минули піщані горби і ввійшли у віковий ліс. Простували покрученою доріжкою, весело перемовлялися.

— От якби пощастило, — щебетала Ліна, поблискуючи чорними оченятами. — Про нас би написали в журналах або в газеті…

— Головне — знайти, — сказав Славко.

— А слава? На весь світ? Хіба погано!

— Краще визначимо маршрут. Спочатку — Заросні, потім перейдемо через болото в Карань. А там — до Чортової Долини…

— Там страшно. Дуже густий ліс…

— А як же слава? Світова? — усміхнувся Славко.

— Не насміхайся, — спалахнула дівчинка. — Не обов’язково ж славу у болоті шукати?!

— А може, це й не боліди, — озвався Прі.

— А що?

— Може, літаючі тарілки? Га?

— Ще краще, — зрадів Славко. — Познайомимося з пришельцями. А чого — це ти розумне слово сказав. Ще цікавіше буде тепер шукати. Гайда вперед!

Години за дві вони обснували всі Заросні вздовж і впоперек. Нічого не знайшли. Зморені, спітнілі, вийшли до болота. На тім боці зеленів темною кроною древній ліс Карань. Прі впав на землю, задер ноги вгору, засопів.

— Їсти хочеться! Аж у животі гуде!

— І я хочу, — зітхнула Ліна.

— Хай буде, — згодився Славко, розв’язуючи торбу. — Поїмо, а тоді — на той бік, у Карань…

— А може, то все брехня? — мовила дівчинка, поглядаючи на широченне болото.

— Що брехня?

— А про боліди? Може, нічого не впало?

— Я сам бачив, — обурився Славко.

— Привиділося, — замугикав Прі, вихоплюючи з торби здоровенний помідор і одломивши окраєць хліба. — М-м-м! Ну й смачно!

— Не лише я бачив! Багато людей бачило! Чули, які дива творилися?

— А мені набридло, — сказала Ліна, смачно куснувши помідор. — Хтось дурний побачив… М-м-м, добрий помідор!.. а хтось дурний шукає!

— То це я дурний? — скипів Славко. — Оце ти так? Тоді я сам піду, без вас!

— Та я нічого, — хитренько всміхнувся Прі. — Я готовий шукати хоч до вечора…

— Тоді хай вертається Ліна, — сказав Славко. — Ми знайдемо самі. Або інші знайдуть. І вся слава буде їм. От!

— Ні, я піду, — рішуче заявила Ліна. — Мені вже легше. То, мабуть, від голоду в мене настрій зіпсувався. Ще б попити водички!

— Ось тут є криничка — вода, як лід.

Пообідавши, шукачі припали до прозорої кринички, що витікала прохолодним струмочком з-під кореня товстезної столітньої верби. Потім роздяглися і почали по купинах перебиратися на той бік болота. У воді, жваво метушилися золотаві карасики, блискали полірованими каштановими панцирами водяні жуки, ліниво в’юнилися товсті, ситі п’явки. Пухкі купини пружно хиталися під ногами, Ліна зірвалася з однієї, шубовснула в болото, заойкала, залементувала. Славко поміг їй вилізти на сухе, заспокоїв.

— Тут же неглибоко. Не бійся!

— Еге, а ти забув, як ми ледве не втонули минулого літа?

— Добре неглибоко, — озвався Прі з сусідньої купини. — А колгоспна корова недавно втонула десь тут, затягла її трясовина…

— Дурна я, дурна! Нащо згодилася йти, краще було б покупатися на Річищі…

— Та тут вже недалеко, Ліночко! А назад — обійдемо болото. Хоч довше — зате по сухому…

Нарешті вони подолали болото, вийшли до Карані. На них налетіла хмара великих жовтих комарів. Онопрій почав підскакувати, скрикувати.

— До лісу, в кущі! — гукнув Славко. — Там вони не кусатимуть! Продеремося крізь хащі — комарі відстануть!

Старезний ліс зустрів шукачів прохолодою, настороженим спокоєм. Густе павутиння липло до обличчя, тернові та глодові кущі чіплялися за вбрання. Стало темно, непривітно. Зате комарі одстали і вже не переслідували.

— Що ми тут знайдемо? — жалілася Ліна. — Ліс, як стіна. Я тут ще ніколи не була…

— Якщо впав метеорит, то мусить бути яма… або місцина попалена, — пояснив Славко. — Мені здається, що це десь упало в Чортовій Долині. Так і баба Оришка казала!

— В Чортову Долину навіть дорослі не зважуються ходити, — зауважив Прі.

— Чому? — здивувався Славко.

— Кажуть, там нечиста сила водиться…

— А ти віриш у нечисту силу? — іронічно запитав Славко.

— Не вірю. А люди кажуть. Гадюк велетенських там бачили… і волохатих людей…

— Брехня. Мене туди дід Левко водив. Двічі. Гадюка й мала з переляку здається великою, а волохатих людей на пляжі під Києвом повно. Є такі, що й не одрізниш — чи то горила, чи людина. Може, якийсь дачник гриби збирав, вони люблять у шортах ходити. От моя баба сю ніч розповідала цікаву історію…

— Про що?

— Про Чортову Долину. Тоді вона ще була дівчинкою, а долина називалася Вовчою…

— Розкажи…

Шукачі зупинилися під віттям ліщини, сіли спочити, і Славко розповів товаришам бувальщину, почуту вночі від баби Оришки. Коли він закінчив оповідь, Ліна занепокоєно озирнулася, зіщулилася.

— Нащо ти розказав? Тепер мені лячно…

— Мені соромно за тебе, — розсердився Славко.

— Сам же розказав! А тепер лаєшся!

— Треба йти, — вперто сказав Славко. — Максим Іванович вірить нам. Він жде. Ліночко, вже недалеко, ось тут, поруч, Чортова Долина. Оббіжимо її — і назад! Га?

Славко потягнув дівчинку за руку. Прі похмуро плентався позаду. Вони зупинилися над кручею внизу темніло провалля, там було моторошно і сиро. Над ними нависали покриті зеленим мохом дерева, довкола громадилися непролазні кущі терну та височенні лапаті хащі папоротей.

— Якусь годину походимо — і баста! — запевнив Славко. — Я всі ходи й виходи знаю — дід показував! Вся долина кілометрів два, не більше. До вечора й вернемося…

— Вже темніє, — прошепотіла дівчинка, щулячись від прохолоди. — Хай йому грець, не хочу шукати тих дурних камінців!

Славко випустив її руку з своєї