Зінаїда Костянтинівна Шишова - Велике плавання

— Франческо, — сказав він, — чому ти уникаєш свого пана?

Треба було відчувати себе надто самотнім, щоб шукати прихильності до себе у такого нікчемного матроса, як я.

— Месіре, — відповів я, — яка користь вам з моєї присутності, коли я день і ніч думаю про мого покинутого товариша і ні про що інше не можу говорити.

— Нашим злигодням надходить край, — вів далі адмірал, уставши з ліжка і підходячи до столу. — Ось, — сказав він, сідаючи у крісло і розгортаючи на столі карту. — Це начерк Тосканеллі, а ось малюнки Бегайма. Я завжди говорив, що земля мала, що не знадобиться і п'яти місяців дороги, щоб, обійшовши її по екватору, повернутися на батьківщину з іншого боку. Я виправив карту Бегайма. Ось бачиш, тут позначено нові острови, а це ось Куба, або Катай, як треба правильно називати цей берег. Моє відкриття змусить замовкнути моїх ворогів… Повернувшись в Ізабеллу і давши там лад, якого брат мій Дієго, звичайно, не зміг дати, я займусь своїми справами. У мене є деякі плани щодо реорганізації нашої армії. Давши лад своїм паперам і відіславши королям донесення про всі наші відкриття, я буду набагато вільніший. І тоді, клянусь тобі, озброївши загін, я негайно вирушу на розшуки Орніччо.

— Мій друг і турботи про нього стоять у мене на першому місці, месіре, а у вас на останньому, — сказав я вперто. — З цього я роблю висновок, що, перебуваючи завжди у вас перед очима, я зайвий раз завдаватиму вам прикрощів, і ви добре чините, що відпускаєте набридлого вам слугу.

— Негідний хлопчиську! — вигукнув адмірал, червоніючи і грюкаючи кулаком по столу. — Як ти смієш говорити так зі своїм паном! Я витяг тебе з багна, я наблизив тебе до своєї особи. Найшляхетніші гранди Іспанії вважають за честь розмовляти зі мною, її величність королева облишує всі свої справи, щоб вислухати мене, мені дозволено сидіти у присутності монархів! Ти був зі мною під час першої подорожі і бачив моє повернення в Європу. Ти йшов попереду мого коня, коли найшляхетніші дами Іспанії встеляли мою дорогу своїми плащами. Але що мені благовоління сильних світу цього? Хіба не був ти свідком того, що рука божа неухильно веде мене… «Камо пойду від духа твого, — вигукнув адмірал, — і од лиця твоєго камо бежу? Аще взиду на небо — ти тамо єси. Аще зійду во ад — ти тамо єси. Аще візьму крила мої рано і вселюся в последніх моря, і там-то рука твоя удержить мя і наставить мя десниця твоя!»

Це був псалом Давида, який пан часто повторював під час свого безсоння.

— Бідолашний, бідолашний, — сказав він, звертаючи на мене свій погляд. — Як не розумієш ти, що я обраний для великих справ і нерозумно мене відривати від них заради якогось хлопчиська!.. Хіба не був присутнім ти при пророцтві мавра і не бачив корони, якою суджено увінчати мою голову! А лінії, що зникли з карти? Хіба цього замало, щоб переконати тебе, що на мені спочив дух божий? Як же хочеш ти, щоб я затьмарював свої думки переживаннями найнікчемнішого з нікчемних?!

Попередній вогонь спалахнув у голубих очах адмірала. Випроставши стан, гордо підвівши голову, він почав скидатися на адмірала Кристоваля Колона, якого я знав до того, як його виснажила лихоманка і висушило страшне сонце.

— Чи слід мені так розуміти вас, пане, — спитав я, — що високі справи не залишають вам часу потурбуватися про того, хто для вас був ладен пожертвувати своїм життям?

Мої зарозумілі слова відразу ж зігнали добру усмішку з адміралового обличчя, і, насупившись, він сказав:

— Хоч би про що я міркував і хоч би за що збирався взятися надалі, перед тобою я не стану звітувати про свої думки і вчинки. Що мені життя Орніччо, твоє і ще сотні вам подібних! Ти маєш рацію: такий розбещений слуга не може вже добре служити панові. Завтра ти пришлеш до мене Хуана Росу, жаль, що тут нема Хуана Яньєса…

Якби не останні слова пана, я, можливо, спокійно вийшов би з каюти. Але згадка про Яньєса Крота схвилювала мене. Я зупинився у дверях, чуючи, як десь у горлі стукотить моє серце.

— Хуан Яньєс чудовий слуга! — сказав я. — І, хоч не годиться говорити зле про мертвих, я багато дечого міг би вам розповісти про нього. І про карту, яку ви звеліли мені перемалювати у Палосі, і про зникнення морських течій, а також про золоту корону, яку напророкував вам мавр. Якщо ви вважатимете це за неповагу з мого боку, ви негайно звелите мені замовкнути.

Глянувши на адмірала, я побачив, що кров вмить відхлинула від його обличчя і потім знову залила його щоки, від чого вони стали багряними.

— Розповідай! — промовив він.

— Коли пан відмовляє слузі, — вів я далі, чудово розуміючи, що цього не повинен говорити, — то він перераховує всі його вчинки, весь побитий посуд, зниклі речі і неретельно виконані доручення. Ви були так великодушні, пане, що, відпускаючи мене, зовсім не згадали про мої провини. Але моя власна совість заважає мені піти від вас, не висповідавшись перед вами у своїх вчинках… Розповідати мені далі?

— Розповідай! — звелів адмірал, і щось жалісливе і тривожне промайнуло в його погляді.

Мені стиснулося серце, піт зросив чоло. Як добре було б, якби адмірал затупотів на мене ногами і вигнав з каюти!

А чи не краще мені упасти до його ніг і виблагати прощення? Чи маю я право бентежити спокій цієї гордої душі?

Але хіба жалюгідна мураха хоч на одну мить може збентежити спокій наступаючого на неї слона?

— З чого мені почати? — спитав я, сподіваючись, що пан негайно звелить мені замовкнути.

— Ти згадав про карту Кальвахари, — сказав адмірал. — Поясни, що ти мав на увазі.

— Пане, — почав я. —