Робер Мерль - Чоловіки під охороною

— Берідж, латиняни тут ні до чого. Слово «machismo» — іспанське…

— Це те саме! — каже вона, підводячись і з гнівом струшуючи волоссям та сережками. — Ви з тих латинян, що ладні будь-коли стрибнути в гречку! Справжній кіт! Кіт, що не гребує будь-якою кицькою! Скажімо, домашньою, як Бесс. Або й тигрицею в клітці. Вам байдуже, що між вами й вашою партнеркою існує сміховинна диспропорція! Ви навіть сподіваєтеся завдяки своєму фалосу впоратись із такою горою, як Гельсінгфорс! Ви сексуальний маніяк, докторе! Запеклий сексуальний маніяк, і ніколи не станете іншим!

Я мовчки дивлюсь на неї. Ох, Берідж, Берідж, ось ми й повернулися знов у давню борозну! До расистського викриття мого походження (хоч саме це походження й вабить вас), до словесної агресивності як замінника обіймів, до твоїх незбагненних, недобросовісних (ні, я не назву їх жіночими) претензій. Хіба, Берідж, не всупереч моїй волі, яку я категорично висловив письмово, мені накинули «домашню кицьку»? Невже Джекі зважилась на той крок, щоб тільки «зберегти ілюзію» моєї ініціативи? Невже я з доброго дива вступаю в гру отого гадючого подружжя з фешенебельного будинку? А щодо моїх «чоловічих гордощів»… О ні, не вір у це! То тільки спогад! Я не збираюсь ні з ким упоруватися «завдяки своєму фалосу». (Який вислів!) Я просто дотримуюсь, як можу, свого статусу чоловіка під охороною. А мої почуття згаснуть ще не скоро. Правду кажучи, я навіть не прагну, щоб вони колись згасли. Я бажаю тільки одного: перейти — живим і невихолощеним — від ненависного мені матріархату Бедфорд до ліберального матріархату «нас»…

Але навіщо їй про все це розповідати? Вона знає це так само добре, як і я. Ми з нею завжди здогадуємось, що криється за нашими словами. Я волію змінити тему розмови.

— Берідж, — кажу трохи перегодя, дивлячись їй у вічі, — ви розумієте, що тут буде, коли я втечу з вакциною? Почнуться розслідування, допити… Вас звинуватять!

— Не лише мене, — досить спокійно відповідає Берідж, але вже не сідає. — Звинуватять ГІірса, Сміта, Гребела. Нас неодмінно запідозрять у змові.

— Але всі ви могли б не знати, що я в своїх звітах Берроу подавав неповну картину наших досліджень.

— І не знати, чого ви досягли? І це могла б не знати я, на кого поклали обов’язки собаки?

Я розмірковую.

— Я, перш ніж утікати, напишу звіт, цього разу цілком правдивий, тільки зміщу хронологію досліджень. І ви передасте — скажімо, в день моєї втечі — цей звіт Берроу. Він буде вам за алібі. Вам і всьому колективу лабораторії.

— Так, — киває вона головою. — Це ідея. — І якось непевно поглядає на мене. І мовчить.

— Коли «ми» збираються влаштувати мені втечу? — запитую я.

Обличчя в неї похмурніє, і вона відповідає:

— Якомога скоріше.

Я не знаю, що й думати про цей її похмурий вираз. Тривала мовчанка викликає в мене ніяковість, і я пробую вийти із становища за допомогою жарту.

— Що ж, — кажу, — незабаром ви спекаєтеся бридкого кота.

Але одразу ж помічаю, що кинув не ту карту. Обличчя Берідж посмикується, так ніби я дав їй ляпаса. Вона блідне. І я з подивом бачу, як її повіки починають раз у раз кліпати, а очі наливаються слізьми. Берідж відвертається й, не кажучи жодного слова, простує до дверей.

— Берідж! — вигукую я, підхоплюючись на ноги.

Вона виходить. Але дверима ця жінка не грюкне, ні. Я добре знаю свою Берідж. Вона не вміє приховувати почуттів, але принаймні свої нерви контролює. Двері причиняються легенько, без стуку. Як ото перегортається сторінка.

Я стою з опущеними руками за столом. І почуваю себе самотнім.

Минув майже тиждень після моєї бурхливої розмови з Берідж, яка відбулася 9 червня. Це не означає, що я більше не розмовляю з нею, зовсім ні. Вже другого дня після тієї сварки Берідж попросила мене детально описати мої зустрічі з Бесс та Рікардо. Я це й зробив, запитавши себе, одначе, чи то з її боку не мазохістська цікавість. О ні, надмірна увага, з якою Берідж слухала мою розповідь, а також продумані запитання, які вона поставило мені, переконали мене, що ця жінка старанно збирає інформацію і потім передає її «нам».

12 червня, у п’ятницю, в бараці «одиначок» провели обшук, а в суботу вранці я знайшов на своєму столі лаконічну записку від Берроу, в якій повідомлялося, що моя асистентка Кроуфорд, цитую: «поїхала на стажування». То чи я не бажаю, запитував Берроу, щоб її замінили кимось іншим?

Відповідаючи, я теж мушу грати. Я пишу, що мене дивує цей раптовий від’їзд, я протестую, хоч і стримано, проти нього, шкодую, що Кроуфорд не попередила мене про це, й висловлюю побажання, щоб її мені повернули. А що в моїх дослідженнях уже досягнуто помітного прогресу, то я, мовляв, не бачу потреби в її заміні.

Я пишу так з двох причин, які, звісно, замовчую. По-перше, «заміну», яку мені лицемірно пропонує Берроу, навряд чи зроблять. А по-друге, якщо в мене і є шанси на успіх, то краще буде — з усіх поглядів — не вводити нову людину до колективу, який згуртувався в науково-дослідній роботі.

Тепер, коли Кроуфорд від нас поїхала, нам, мабуть, не доведеться боятись доносів.

Написавши відповідь Берроу канцелярськими термінами, бо тільки їх він і розуміє, я йду — оскільки селектор не працює — до кабінету Берідж, щоб показати їй цього листа. Відколи моя втеча стала першочерговим завданням, Берідж, хоч і залишилася такою самою енергійною, втратила веселий настрій і свіжий колір обличчя. А сьогодні вранці я з подивом і. болем завважую, що в неї не тільки порум’яніли щоки й повеселішали очі, а й сама вона зробилася трохи бадьорішою. Я з прикрістю думаю, що жінки — незбагненні створіння; скажімо, ось ця, яка, здавалося, так