Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

Той витріщився на нього, намірившись роздовбати в хвіст і гриву, але осадив себе, щось пометикував, потелефонував до урології, переговорив, і питання закрили.

Майже три місяці Михайло ходив коло Миколи. Днював і ночував біля нього. Готуючи Миколу на виписку, Старча сказав:

— Якщо віриш у Бога, помолися за цього мудака, — кивнув у бік Михайла, — він тебе з того світу витягнув.

Старча був у своєму репертуарі. Навіть похвалити не міг, щоб мордою в лайно не ткнути. А Колюха — це окреме питання. Той із Богом був на короткій нозі. Для нього потеревенити з ангелом було звичною справою. Михайло так і не зрозумів, чи то він по життю був пришелепуватим, чи це після поранення його повело. Урешті звик до Колюхиних дивацтв, але спочатку навіть трохи моторошно було.

— Сьогодні вночі я свого ангела бачив, — як про щось буденне повідомив Колюха.

Оскільки Михайло не мав такого езотеричного досвіду, то напружився, проте розмову підтримав:

— І що?

— Вигляд у нього не дуже геройський. Мені здалося, що в нього навіть голова забинтована. Мабуть, Цезарева робота.

— Хто такий Цезар? — поцікавився Михайло.

— Не знаю. Він схожий на душмана. Я якось бачив, як він стріляв у Янека з гвинтівки.

— У якого Янека? Хто такий Янек?

— Мій ангел. Цезар його так називає.

— Тепер усе зрозуміло.

Колюха не зауважив у його голосі іронії або ж проігнорував її.

—І що він тобі сказав — твій ангел?

— Що все під контролем. Думаю, це він мені тебе послав…

Тоді Михайло розсміявся, а тепер думає, що, може, так усе й було.

Захотілося курити. На лоджію не захотів іти, міг зіткнутися з Петром. Ніяково було б глянути йому в очі. Хоча й мав відчуття, ніби всередині нього розхитується маятник, рівновагу утримував без проблем. Непоміченим вийти не вдалося. Зашпортався біля замка.

— Ти куди? — визирнула в коридор Ольга.

— Піду провітрюся, — відповів, квапливо зачиняючи за собою двері.

Вона ще щось гукнула йому навздогін, але Михайло не дослухався. Натиснув кнопку виклику ліфта.

Вечірні сутінки густішали, на небі висіялися зорі. Постояв біля під’їзду із закинутою головою. Але не так, як пес із задертою мордою, щоб повити. Ніби спіткнувся, зачепившись поглядом за небо. Вразився думкою, що все це не просто так, а відповідає певному порядку. І навіть сам він зі своїм соромним каліцтвом — лише частина вселенського задуму. А отже, в його кастрації присутній якийсь прихований від нього сенс. Усе закономірно, а відтак і справедливо. Нічого в цьому світі не відбувається випадково. Наприклад, зустріч із Каріною…

Із Каріною, з Каріною Георгіївною, він познайомився ще за Миколи. Він відвіз Колюху на якусь процедуру до окуліста. Дожидаючись його на вулиці, присів біля входу, опершись спиною об облуплену стіну. Замруживши очі, наче кіт, і вигрівався на ташкентському сонці. Рипнули двері, поряд хтось зупинився. Михайло залишив це без уваги, розклепив повіки лише, вловивши запах парфумів. Пахла йому жінка в білому халаті, з вигляду — лікарка. Але не забембана, як тутешні, а як ті, що з комісією приїжджають. Навіть халат на ній був не як у всіх, а шовковий, із відблиском та переливом. У виразі її вродливого обличчя проглядало щось гордовите й зверхнє. Здавалося, вона чимось незадоволена. Це була жінка з іншого світу. Тому й дивився на неї Михайло не як на жінку, а як на рідкісне явище природи. Відчувши на собі його погляд, без цікавості, не виділяючи із довколишнього ландшафту, зупинила на ньому безпристрасні очі. Навряд чи її бентежили чоловічі погляди. Викресавши із запальнички вогню, припалила цигарку й жадібно затягнулася, при цьому трохи відхилила голову назад, демонструючи звабливий вигин шиї та підборіддя. Михайло безвідривно стежив за її рухами. Вона знову звернула до нього свій холодний погляд. Протягнула пачку з цигарками (наче милостиню подала).

— Будеш? — її голос, контрастуючи із жорстким поглядом, звучав напрочуд м’яко.

Це був «Космос». Навіть до армії Михайло, може, тільки раз курив такі. Дорогі, зараза. До села їх і не завозили. «Орбіта» й та ледве-ледве розходилася. Спокусливо було пригоститися, але Михайло покрутив головою:

— У мене є.

Він не відвів погляду. Може, тому вона затіяла світську бесіду. Ще одна її милостиня.

— Із-за річки?

— Еге ж. Підірвався. Осколком пісюна відчикрижило. Так акуратненько, наче скальпелем. Професор у Кабулі надивуватися не міг — думав, мене духи оскопили.

Від Люди Михайло чув, що імпотенти страждають комплексом меншовартості, але замість того, щоб приховувати свій ґандж, вони розводяться про нього всім і кожному. Відтак про специфіку свого поранення не розпатякував. А тут його щось повело. Надто гарною виглядала ця жінка, надто пещеною, надто недоступною. Може, йому захотілося її шокувати, може, викликати співчуття, а може, дати знати, що жодними милостинями його вже не принизити більше, ніж він принижений своїм статусом скопця.

— Сиджу тут, а пісюна мого там уже, напевно, коти з’їли…

Уперше на її обличчі промайнуло щось, схоже на живий інтерес.

— А ти хотів би поховати його з усіма військовими почестями, як такого, що загинув смертю хоробрих? А може, він і не загинув, а тільки безвісти пропав, бродить там, як гоголівський ніс, до афганок чіпляється…

— А вам би хотілося, щоб його розстріляли за дезертирство?

Михайла зачепила та, як йому здалося, легковажність, із якою жінка поставилася до його проблеми. Чи вона не повірила йому, подумала, що приколюється…

— Не кожен може сказати, що його хуй, — при цьому її слові Михайло здригнувся, — зостався в Афганістані, — мовила рівним голосом.

Михайло вражено мовчав. Якби шкільна вчителька вилаялася так перед усім класом, він би менше здивувався. Цій жінці не пасувала така мова.

— І що ти тепер? — запитала вона.

— Комісувати збираються, додому поїду.

Жінка докурила. Ступила