Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

дзюрила, заливаючи стегна, наче з водопровідного крана. Він жахнувся, не побачивши того, що мав побачити, і побачивши те, що побачив. Звів налякані очі до солдата, шукаючи допомоги, але замість лиця уже побачив розмиту брудну пляму — зір розфокусувався. І одразу ж вимкнулося сонце.

— А потім ніхрена не тямив. Мабуть, накололи чимось.

Михайло присів на сусідське ліжко — звідси він бачив Миколине обличчя. Господар ліжка, накрившись із головою простирадлом, спав. Михайло отетерів, коли до палати зайшли хлопці в госпітальних піжамах із ношами й, зігнавши його, взялися незграбно перекладати тіло (а це вже було просто мертве тіло, а не людина — Михайло ніяк не міг у це повірити) з ліжка на носилки. Михайла вразив спокій, із яким мешканці палати сприйняли смерть побратима.

— Тепер, може, хоч виспимося, — сказав хлопець із ліжка біля дверей і, мабуть, для Михайла пояснив: — Дві доби, день і ніч, бля, кричав та стогнав безперестанку.

Михайло заціпеніло стояв, дивлячись на зім’яте й заляпане кров’ю та сечею простирадло. Із ступору його вивів Артур, пожартувавши щодо неакуратної їзди.

— У дитинстві я два роки жив із татом у Шанхаї. Якось тато повів мене до цирку. Там був номер — китаянка давала своїй піхві курити: встромляла їй між губ цигарку, і та пакала так, що дим хмарою здіймався.

Артур замовк.

—І що? — не витримав хтось.

— А чим я гірший від цієї піхви?

Він був повністю паралізований, самостійно міг лише трішки поворушити головою. Активно в нього працював хіба що язик. Михайло вже оцінив його гостроту. Вражала моральна незворушність цього хлопця. У Михайла тремтіла рука, коли він підносив до Артурових уст цигарку.

― Тьху ти! — лайнувся котрийсь. — Я думав, ти справді в Шанхаї жив.

— Нехай мене їжак трахне, якщо брешу, — поклявся Артур.

«Ну і хрен зі ним — із тим пісюном», — подумав Михайло.

— Шкода, повоювати не встиг, — мовив Микола. — Образливо якось… Ні честі, ні слави.

―Довботрах ти коцаний! — облаяв його Артур. — Повоювати йому захотілося… Вам, бля, хоч кожного дня руки-ноги відривай, а розуму так і не наберетеся! От і затикають вами діри…

— А тобою — ні? — із усіх боків затюкали на Артура.

— Та я хоч у курсі справи.

— Я, здається, знову мокрий, — кволим голосом повідомив Микола.

Залюритися по вуха для Миколи було звичним ділом, а що вже тонкосльозим був, наче дівчина. А от щоб Петро плакав — неможливо уявити. Недарма Ольга перелякалася.

— Ну чого ти стоїш?! — шарпала його братова. — Зроби щось!

— А що я зроблю?!

— Чого він плаче? Що ти йому сказав?! — знову напосідала Ольга. — Це він через тебе…

«Весь кайф поламала», — прикро подумав Михайло.

Відчуття блаженства пропало. Хміль усе ще туманив мозок, але вже не розливався гарячим плином по тілу, породжуючи стан легкої ейфорії, а, навпаки, тіло стало важким, а рухи скутими. Із яскравої повітряної кульки він перетворився на чорне чавунне ядро. Лежав на ліжку, наче здоровенна каменюка посеред дороги, що нікому не потрібна й усім заважає. Камінь спотикання. Усе через нього…

«Усе через мене, — не визнав, а ніби вирок за обвинувачем повторив, а потім відреагував: — А я клав на все, клав я…»

Але хоч би скільки він клав на все та всіх, таки мусив визнати, що однаково його згори не буде. І він це з похмурою приреченістю визнавав. Шукав аргументів, щоб опротестувати такий стан речей, але хоч куди потикався, знаходив лише відчай. Хоч самому бери та й плач. «Блядь! Блядь! Блядь!..» — пульсувала в скронях бунтівна думка. Однак давав слабинку. Може, це будуть сльози полегшення. Ось вони стоять у горлі й спирають дихання… Михайло більше не опирався, а знайшов навіть виправдання: «Якщо я зараз заплачу, то це не я, це горілка».

Він цілий рік доглядав важкопоранених, такі страшні поранення бачив, що хай Бог милує. Набачився живого м’яса та крові, аж звик до них, а от сльози солдатські бачив рідко. Лише кілька разів, і то це не були жалібні плачі, а буйна чоловіча істерика.

«А хер вам у сраку!» — Михайло рішуче звівся з ліжка.

Нехай горілка плаче Петровими сльозами, чиїми завгодно, а він не буде плакати. Витер мокре обличчя. Бракує тільки заслинитися, як Колюха.

Микола плакав тихо, самими очима. Навіть не схлипував, щоб не видати себе. А взагалі, він намагався видаватися бравим воякою. Полюбляв новачкам оповідати про свої звитяжні подвиги. Трохи вигадував, трохи переказував чужі історії. Наплів геройств на три з половиною ордени. Михайла не соромився. І брехав при ньому, і плакав. Усе-таки він був дивним хлопцем, цей Колюха.

Якось, Михайло ще лежав в урології, його викликав заввідділенням нейрохірургії. Лікаря цікавило, чи не знає він домашньої адреси Миколиної матері. Микола навідріз відмовився її повідомляти.

— Ти ж земляк — дізнайся, переконай його, інакше він тут кінці віддасть, — сердито бубнів низькорослий і широкий Старча. — У нього пролежні відкрилися…

Михайло спробував, але Колюху як заклинило.

— Не хочу, щоб матір викликали. Цезар сказав: якщо вона приїде, то забере мене звідси в цинку…

— Який іще Цезар?

— До Кості танкіста мати приїхала, і він на другий день помер, — із маніакальною шизофренічною впертістю гнув своє. — І Валеру мати в гробу забрала… А біля Аліма тут узагалі вся родина сиділа, а він усе одно Богу душу віддав… Ні, не хочу. Ти знаєш, скільки квиток коштує?! Напозичається, щоб потім до кінця життя борги повертати… А так вони мене живого чи мертвого безплатно доправлять… Ну, ти сам подумай! А що я їй скажу?! Вибач, мамо, мені ноги відірвало?.. Це ж, бля, не пальця врізати… Я не знаю, як вона все це переживе…

Михайло тільки зітхнув на всі свої широкі груди. Він пішов до Старчи і сказав:

— Я сам буду