Тимур Іванович Литовченко - Фатальна помилка

Ліс останнім часом став небезпечним. Краще послухав би він матінку і не ходив куди не треба. Тим паче, проти ночі… Але тепер тікати пізно. Остап відчував: звір десь поблизу! Доводилося просто чекати…

Доки тривало очікування, юнак навіть про час забув. Між тим вогненний диск сонця торкнувся верхівок гіллястих дерев, пірнув за обрій і зник. У темряві, що наступила, усе зникло, розчинилося, вже не було видно навіть жовтих зірочок звіробою, яскраво-червоних ягід і білих ніжок товстеньких боровичків, що лежали просто перед Остапом. А він, зачаївшись, усе слухав, слухав… І чув не шелестіння вітерцю в гілках молодих дубів, а тільки тріскотіння гілок, що ламалися, і гучний подих звіра, що повільно наближається.

А можливо, і не одного…

Чудовисько просувалося необережно, проте упевнено. Причому прямувало просто до болота. Можливо, почуло присутність принишклого Остапа?! Може, його крівці захотіло скуштувати?! Ну, тоді нехай стріли скуштує: матінка кожну з них заговорила…

Шкода, звіра дотепер не видно! Йде він якось дивно. Може, поранений?..

Судячи зі звуків, чудовисько продовжувало наближатися. Тепер вже не тільки слух, але й зір в Остапа також загострився, тоді він почав розрізняти розмиті тіні в густому тумані. Руки напружилися, тятива лука натяглася… От-от стріла свою смертоносну пісню просвистить!..

Але тут на небі з’явився місяць, одна за іншою почали спалахувати зірки. Поступово зовсім розвиднілося… і виявилося, що ніякого звіра зовсім не було! Зовсім не звір це і не звірина зграя — цілий загін людей пробирався крізь ліщину!!!

Остапове серце забилося рівно, він розслабився, прибрав стрілу, тятиву лука відпустив. Недалеко перед ним із заростей ліщини виринув один чоловік, потім другий, третій… Юнак навіть перехрестився з радощів: «Ух! Слава Господу! З людьми можна спільну мову знайти, тим паче з такими».

Незнайомці були всі як один ставними й високими — на голову вищими від Остапа, ширшими у плечах. Молоді й недосвідчені, а тому безпечні. Справді, чув він їх вже давно, трохи пізніше помітив, вони ж його не бачили дотепер, на відстані десятка кроків — усе в землю вдивлялися, нібито шукали чогось. Вдягнені смішно: сорочки з косим коміром, штани куці, взуті бозна у що, на головах чи то млинці, чи то вареники якісь. У кожного на плечах невеликий мішок, чоботи нові за спиною висять, у руках замість зброї — сокири, вила, коси й важелезні дрючки. Говірка дивна, наполовину незрозуміла… Сперечаються чи то через овець, чи то людей… Усе якогось Вєділова та Башмакова згадують… Скільки ж їх тут?! Напевно, десяток або десь близько того… Інші, мабуть, за цими позаду лісом плутають…

Остап вирішив, що треба якнайшвидше бігти в гарнізон і пана полковника повідомити про чужинців, що переховуються в лісі!

Або…

Руки немовби самі собою, незалежно від його волі повернули стрілу назад на лук, щосили натягнули тятиву. Потім повільно відпустили. Натягнули — відпустили. Натягнули — відпустили…

Остап дуже хотів негайно ж випустити в чужинців кілька стріл, щоб одразу, на цьому самому місці покласти незваних гостей мертвими. Однак він вагався, вчасно згадавши настанову покійного батька: «Негоже, синку, грати людським життям, навіть якщо це життя злодія й убивці! Не по-людському це». Тому почекавши, доки чужинці пройдуть повз нього і заберуться геть, юнак знов повернув стрілу назад у сагайдак, підібрав звіробій, кошик із грибами й ягодами та крадькома подався у напрямі Переяслава.

У гарнізон прибіг тільки над ранок й одразу ж почав наполегливо вимагати, щоб його без затримки провели до пана полковника. Розбуджений галасуванням вартових і незваного відвідувача, Тиміш Цецюра миттєво виріс у дверях свого будинку й вигукнув, звертаючись до охоронців:

— Що за ґвалт ви здійняли зрання?!

— Та от, пане полковнику, прибіг до нас оцей селюк неотесаний, — один з охоронців вказав на Остапа, — й тепер до вашої милості допуску вимагає!

– І що ж у тебе за справа така, що до мене рвешся?! — суворо звернувся Цецюра до непроханого прибульця.

— Я, пане полковнику, до вашої милості…

— Ну?!

— Я, пане полковнику, на болото по гриби ходив, то на зворотній дорозі в лісі таке побачив, таке!..

— Ану цить!!!

Від несподівано різкого окрику пана полковника всі сторопіли. Скориставшись загальною розгубленістю, Цецюра схопив юнака за руку, потягнув у свою хату і вже там наказав:

— От тепер розповідай!

— А що ж іще розповідати? — юнак ще досі не отямився від несподіваної витівки пана полковника.

— Розповідай, що ти бачив там, у лісі?

— У лісі, пане полковнику, зовсім не перевертень ховається, а загін чужинців…

— Що-о-о?!

— Чужинці там, пане полковнику! Чоловік з десяток…

— Звідки тобі це відомо?

— Сам бачив.

— Що саме ти бачив?

— Розмовляють дивно, не по-нашому. Вдягнені теж не по-нашому. Отак…

— Зброя є в них?