Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

московити ніяк не могли вивчити місцеву, українську мову, та ще й поводилися зухвало — наче вони тут господарі, а не старожили — гуляйпільці. Ось селяни й відторгали їх, як інородне тіло. З росіян залишалися лише вчителі та службовці, котрі змогли асимілюватися з місцевим населенням. Однак зовсім не це міжнаціональне явище залишило глибокий слід у пам'яті Петра. Воно лише промайнуло тінню і зникло. Здебільшого вертілися в його голові спогади про односельців: Макух, Лютих, Брацилів, Розкоряк, Чубенків, Жовніренків, Махненків, Припихайлів, Синенків, Костоглодів... Усі вони походять із старовинних козацьких родів, тож були волелюбними, щирими — з відкритою душею, з прагненням до життя — вільного, незалежного, без гетьманів і царів. Вони навіть вибрали місце для свого довічного пристанища подалі від усіх великих промислових центрів і назвали його цілком по-козацьки — Гуляйполе, вулиці в якому нарізали рівні, довгі й широкі, які брали початок і закінчувалися у безмежному степу, підкресливши навіть цим, що понад усе цей люд цінує волю і самостійність.

А яке-то Гуляйполе нині, у цей божевільний час, де всі воюють з усіма, не відаючи часто, за що й за кого проливають кров людську. Чим ближче Петро підходив до села, тим чомусь моторніше ставало йому на душі. Їхнє, Вусатенківське, обійстя було на Бочанах — виселку Гуляйполя — крайнім і відірваним від сусідніх хат чималою відстанню, а тому Петро зміг зайти до себе зі степу непоміченим для односельців, і це його трохи заспокоювало. Бо хоч мало хто буде чути той крик — лемент, який зараз неодмінно зчиниться в його родині. Так гадалося та не так сталося. Першим його впізнав рудий пес — вовкодав Чайка. Він, побачивши чи почувши нюхом свого господаря, з радощів так пустився до нього з будки, що порвав на собі ланцюг і з веселим гавканням та поцілунками пристав до Петра, не даючи йому ступити жодного кроку. А тут, де не візьмись, батько й мати. Вони обоє чомусь заридали, а мати ще й заголосила на всю околицю, наче хтось з найрідніших помер. Звісно, на такий лемент збіглися сусіди, а невдовзі — й усі Бочани. Крик і плач рідних переріс у загальну радість селян. Це ж бо майже з того світу з'явився Петро! Тож Малашка, його молода чарівна дружина, ніяк не вірила у своє щастя, а відчувши його біля себе, боялася випустити з рук, щоб не загубити. І за святковим столом, який несподівано був влаштований усім миром Бочан у будинку Вусатенків, Малаша сиділа з чоловіком, мов удруге з ним вінчалася, їм обом навіть не раз і не двічі кричали: "Гірко!" Це "весілля" розпочалося відразу по обіду, а скінчилося десь опівночі. Гуляйпільці вміли хазяйнувати, вміли й гуляти: пісні, танці, музики. Всі чоловіки й жінки багато і смачно їли, пили самогонку і гучно вибивали "гопака". Щоправда, нині на святі у Вусатенків не було молодих чоловіків — усі вони на війні: хто в білих, хто в червоних, здебільшого — у Махна. Хтось з присутніх зацікавився, до кого ж подасться Петро? Про те, що до когось він має примкнути, ніхто не сумнівався. А як же інакше?! Та на подив гостей Петро відповів:

— Я буду сам по собі.

— Як-то воно так?

— А дуже просто: хозяйнуватиму з Милою на своїй власній земельці.

— Е ні, брате, нині вершить нашою долею не Бог, а Диявол... Він уже забрав на той Світ тисячі наших земляків. І щодня пожирає того люду тьму-тьмущу!

— Я ні до кого не піду, ні до кого не приєднаюся... Мені так хотілося додому, стільки натерпівся в дорозі... Я вже пройшов пекло земне.

Не знав, не відав Вусатенко, що протистояти Дияволу йому не під силу. Вже десь сім чи вісім днів по цій розмові до нього завітав — приїхав на осідланому коні — Григорій Лютий, давній Петрів знайомий і, можна сказати, товариш юності. Він був перепоясаний патронташами і мав при поясі шаблю та кілька прив'язаних бомб.

— Мене послав за тобою "батько" Махно, каже, що ти коло бабської спідниці засидівся. Швидше одягайся, сідай на свого коня — і поїхали.

— Я хворий іспанкою. Не можу.

— Петре, без розмов! Не поїдеш зі мною — повезуть до глинища Карманова.

Петро вже начувся про те глинище, де раніше, до революції, була цегельня, а зараз там махновці розстрілювали взятих у полон червоноармійців, білогвардійців і навіть односельців, які не воліли йти у "батькову" армію. Ні, не хотілося до глинища. Ще рано.

Петро вивів зі стайні одного з чотирьох батькових коней, осідлав його і рушив за Лютим. Приїхали до штабу, що тоді розташовувався у центрі села у двоповерховому будинку місцевої влади. Кабінет Махна був на другому поверсі. Коли туди зайшов Петро, у кабінеті товклися — сиділи й здебільшого стояли — озброєні махновці. Нестор помітив Вусатенка відразу і сердечно привітався з ним за руку як давній приятель, і наказав усім вийти. Коли залишилися вони удвох, Махно дістав з-під столу пляшку, відкоркував її і налив з неї повну гранчасту склянку якоїсь прозорої синюватої рідини. Потім біля цієї склянки поклав свого маузера й приглушеним тоном сказав:

— Це дві твої смерті: в склянці — спирт, а в маузері — один патрон. Вибирай, що тобі миліше?

"Куля в лоб — смерть раптова, безболісна, — подумав Петро. — А ось склянка спирту — для нього також смертельна доза й мученицька смерть. То може кулю?.."

Махно якимось чином відгадав його вагання й зрозумів розпач.

— Вибираєш, що легше? — запитав він, пронизавши Вусатенка своїми диявольськими очима. — Легкого у нашому