Майкл Маршалл Сміт - Непрохані

у роз’єм ззаду телевізора, а другий під’єднав до камкордера. Вставив у нього касету.

— Мені треба час, щоб знайти потрібне місце.

— Нема проблем, — відповів я. — Піде за рахунок твоїх п’яти хвилин.

Він зігнувся біля телевізора, чаклуючи над камкордером. Зі свого місця я не бачив екрана.

— Все, — сказав він за якусь мить. — Готово.

Фішер зробив крок назад, відкривши екран. Той був чорний. Пішов до вікна, запнув фіранки.

— А це навіщо?

— Касета доволі темна.

Він присів на канапу. В кімнаті тепер було достатньо темно, і стало видно, що телевізор увімкнено, що екран трохи світиться. Фішер натиснув кнопку на крихітному пульті.

На екрані виникла картина. Парк, холодний день. Трава, дерева ще з листям, бігуни вдалині, шурхіт кроків по гравію.

Камера смикнулася і сфокусувалася на дитині — зовсім маленькій дівчинці, яка чеберяла доріжкою, помахуючи дрючком.

— Бет? — сказав голос. Голос Ґері.— Бетані!

Дитина обернулася не одразу — їй явно ще треба було трохи часу, щоб пов’язати звуки, які злетіли з батькових вуст, зі своєю особою. Вона усміхнулася на камеру і помахала другою рукою, в якій не було дрючка.

— Дивися! — покликав голос Ґері.— Що то?

Камера посунулася вліво, показуючи великого собаку, який повільно тупцяв доріжкою в бік дівчинки. Обличчя дитини засяяло.

— Гав-гав! — сказала вона. — Гав-гав!

— Правильно, сонечко! Собачка. Гав-гав.

Дівчинка впевнено рушила назустріч собаці, простягнувши руку просто перед собою, явно повторюючи жест, якого її навчили. За собакою йшла літня пара.

— Все добре, — сказала жінка. — Він не вкусить.

Дівчинка глянула на неї, потім на її чоловіка. Показала пальцем.

— Дідо, — твердо вимовила вона. — Дідо!

Ґері розсміявся, камера спустилася до її обличчя.

— Дідо? О ні, сонечко. — І додав, звертаючись не до неї: — Розумієте, вона думає, що кожен, хто…

Літній чоловік приязно всміхнувся.

— Приймає за дідуся кожного чоловіка з сивим волоссям. Розумію. І чорт забирай, я і є дідусь. П’ять разів уже!

Він схилився до Бетані, яка плескала собаку по спині.

— Як тебе звати, сонечко?

Та не відповіла. Ґері голосно повторив:

— Бетані, як тебе звати?

— Батні? — перепитала дівчинка.

Вона плеснула собаку ще раз — мабуть, надто сильно — і швидко побігла геть.

Відео зупинилося, потім екран почорнів.

— Дуже мило, — прокоментував я. — І навіщо…

— Секунду, — перебив Ґері.— Ти мусив це побачити. Але це ще не воно.

На екрані знову з’явилося зображення — з чорного він став приглушено-фіолетовим. Здається, в кадрі було дуже погане освітлення.

Коли мої очі звикли до темного зображення, я зрозумів, що світло йде від нічника, а світлі цятки з того боку екрана — то підвішені на довгі нитки фігурки тварин. Я дивився на затемнену дитячу спальню.

— Що за…

— Прошу тебе, просто дивися, — озвався Ґері.

Якийсь час камера не рухалася. Вочевидь, знімали з коридору. Я міг чути дихання оператора, хоча він явно намагався не створювати шуму.

Далі камера почала повільно рухатися вперед — оператор заходив усередину кімнати — і трохи вбік. Почувся тихий свист, клацання. Стало ще темніше.

Камера почала рухатися по колу, знімаючи кімнату. Слабке холодне світло з-за штор дозволяло роздивитися непевні, зернисті обриси намальованих на стіні джунглів, дитячі стільчик і стіл, охайно розставлені на полицях іграшки. З’явилися двері, тепер зачинені, і знову більш освітлена ділянка під нічником. Камера показала дитяче ліжечко, вид зверху.

Ґратки з усіх боків показували, що це ліжко дитини, якій ще зарано самотужки пізнавати зовнішній світ. Можна було бачити й саму дитину, що спала у ньому, — маленьку. Чути було, як вона розмірено дихає.

Хвилину чи дві нічого не відбувалося. Зрозуміло було, що камера знімає в реальному часі, бо чутно було дихання двох людей і тихе дзижчання самої камери, що переборювала темряву.

Втримати мою увагу таке видовище аж ніяк не могло. Я вже зібрався підвестися, коли з колонок телевізора почувся якийсь тихий звук.

— Що це? — спитав я.

Ґері жестом попросив мене мовчати.

Камера змінила позицію. Вона швидко відсунулася від ліжка, сахнулася вбік, різко спустилася на півметра. З’явилося зображення двох штаб на ґратках і дитячої голівки між ними.

Я подався вперед, вдивляючись у каламутний екран.

Спочатку нічого. Потім — знову той звук, довгий подих-схлип. Абсолютно зрозуміло було, що він іде не від оператора — як я зрозумів, то був Ґері. Ще хвилину — нічого. А потім дуже тихе:

— Я не знаю.

Я зморгнув, усвідомлюючи, що саме тільки-но почув. Ще секунд п’ятнадцять-двадцять було тихо.

— Хтось мене чує?

Цього разу сумніву бути не могло. Слова були непевні, дивно наголошені. Очі дитини — міцно заплющені. Тіло нерухоме.

Дворічна дитина.

— ’ди геть, — промовила вона, і цього разу це була мова дитини, яка ще не вміє добре говорити.

— Ні, — відповів інший голос, що лунав